Звичайна вдячність

Аріель зачекала, поки я зроблю те саме, і ні на мить не зводила з мене суворого погляду, поки я не дав-таки обіцянки. Вона пішла до дверей, потім театрально повернулася, махнула рукою і повідомила, що йде в театр. Слово «театр» вона вимовила з особливою вишуканістю, накинувши уявний палантин на плечі. Скільки ж захвату та шарму було в тому жесті!

Того вечора батько не готував сендвічів і молочних коктейлів. Його викликали до похоронного бюро пана Ваеля. Тіло мертвого чоловіка відвезли саме туди. Разом із власником бюро й шерифом вони вирішували якісь питання стосовно похорону. Батько повернувся додому пізно вночі. Мати розігріла нам трохи напівфабрикатів — томатний суп та гарячі бутерброди з сиром, а після вечері ми дивилися наш пригодницький серіал. І хоча зображення злегка сніжило, бо телебачення погано ловило в нашому районі, щосуботи я і Джейк за будь-яких обставин устромлювали свої погляди в телевізор.

Аріель поїхала з друзями в кіно під відкритим небом; мати наказала їй бути вдома до опівночі. Сестра ніжно поцілувала її в чоло, пообіцявши виконати прохання. Після суботньої купелі ми вклалися спати ще до батькового повернення. Я не спав, коли він приїхав. Батьки про щось розмовляли на кухні, що була розташована просто під нашою кімнатою. Голоси долинали крізь щілини в підлозі так чітко, ніби мати і батько перебували поруч. Їм і на думку не спадало, що я був свідком кожної розмови на кухні. Деякий час говорили про похорони мертвого чоловіка, які батько погодився відслужити. Потім мова зайшла про Аріель.

— Вона зараз із Карлом? — поцікавився батько.

— Ні, — сказала мати, — з подружками. Я попросила її повернутися до дванадцятої, бо знаю, що ти хвилюватимешся.

— От коли вона вчитиметься в Джульярдській школі, моє слово не матиме жодного значення і вона зможе гуляти скільки схоче. А поки Аріель живе з нами під одним дахом, вона має бути вдома до опівночі.

— Ти не мусиш мене в цьому переконувати, Натане.

— Вона наче трохи несхожа на себе останнім часом, — зауважив батько. — Ти не помітила?

— У чому це виявляється?

— Таке враження, що вона має, чим поділитися, але мовчить.

— Якби щось її турбувало, вона сказала б мені. Натане, Аріель ділиться зі мною всім.

— Що ж, добре, — відповів батько.

— Коли похорон померлого мандрівника? — поцікавилася мати.

Мати назвала його «мандрівником», стверджуючи, що не годиться нарікати чоловіка волоцюгою чи безпритульним, тому ми всі почали вживати це слово в розмові про покійного.