Оповіді про кохання, божевілля та смерть
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-32-1
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповіді про кохання, божевілля та смерть». Краткое содержание книги:
З-під його пера вийшли численні збірки оповідань: «Казки сельви», «Пустеля», «Анаконда», «Чужий злочин». Проте найзнаменитішою книжкою новел «уругвайського Едґара По» є «Оповіді про кохання, божевілля та смерть» (1917).
Розчарування, журба і смерть, кохання, відвага і гідність є темами цієї збірки, яку уклав сам автор, витворивши своєрідний творчий стиль, у якому фантастичні елементи поєднані із суворим реалізмом. Ці так звані «страшні» оповідання Кіроґи, на жаль, мало відомі нашому читачеві.
Вони з матір’ю повернуться в Конкордію взимку, можливо, на весь сезон. А він приїде? «Хіба я можу не повернутися?» І поки Небель поволі віддалявся по набережній, вона, обпершись грудьми на борт і схиливши голову, проводила його очима, а матроси на пристані підсміювалися з того роману та й досі короткої сукні юної нареченої.
Літо
Тринадцятого червня Небель повернувся в Конкордію і, хоча від початку знав, що Лідія там, цілий тиждень не тривожився нею. Чотири місяці — надто тривалий строк для спалаху пристрасті, й у стоячій воді його душі останній її відблиск міг лише збурунити його самолюбство. Так, йому цікаво було її побачити. Доки одна дрібниця, вколовши його самолюбство, знову його розпалила. У першу неділю Небель, як кожен порядний хлопець у містечку, чекав на розі біля церкви закінчення літургії. Нарешті Лідія та її мати майже останні вийшли і, випроставшись і дивлячись уперед, пройшли поміж хлопців, які купкою стояли на вулиці.
Небель, знову її побачивши, відчув, як його очі розширюються, аби повністю увібрати в себе знову обожнювану постать. Із майже болісним жаданням чекав він на ту мить, коли її очі в несподіваному спалаху радісного здивування розпізнають його серед гурту.
Однак вона з холодним виглядом пройшла мимо.
— Здається, вона про тебе вже не згадує, — сказав йому приятель, який стояв поруч і бачив те, що сталося.
— Так, не дуже! — усміхнувся він. — Шкода, бо ця дівчина мені справді подобалася.
Та коли лишився сам, заплакав над своїм лихом. Тепер, коли він знову її побачив! Як він любив її увесь цей час, хоча й думав, що більше не згадає! А тепер всьому кінець! Лясь, лясь, лясь! — повторював він, не усвідомлюючи цього. — Лясь! Усе скінчено!
І раптом: «А якщо вона мене не побачила? Звісно! Та звісно ж!». Його обличчя знову засяяло, і він ухопився за цю примарну ймовірність з глибокою переконаністю.
О третій годині по обіді він стукав у двері доктора Аррісабалаги. Його задум був простий: він проконсультується щодо якоїсь марниці з адвокатом і, можливо, побачить її.
Він пішов туди. Подзвонивши, почув, як хтось біжить через патіо, і Лідія, аби спинитися, мусила з силою вхопитись за скляні двері. Вона побачила Небеля, скрикнула і, прикривши руками легкість свого одягу, ще прудкіше втекла.
За якусь мить мати відчинила двері консультації і прийняла їхнього давнього знайомця поблажливіше, ніж чотири місяці тому. Небеля розпирало від блаженства, і позаяк сеньйора, схоже, не переймалася юридичними турботами Небеля, він уважав стократ за ліпше її присутність, аніж адвоката.
Він був як на жаринах від занадто палючого щастя. І позаяк мав вісімнадцять років, хотів одразу ж піти, аби на самоті, й уповні, насолодитися своєю незмірною радістю.
— Уже йдете? Так скоро? — сказала йому сеньйора. — Сподіваюся, ми матимемо щастя бачити вас знову… Чи не так?
— Так, пані!
— Усі в цьому домі дуже зрадіють… Гадаю, що всі! Хочете, спитаємо? — усміхнулася вона з материнським піддражнюванням.
— О, всією моєю душею! — відповів Небель.
— Лідіє! Зайди на хвильку! Тут є хтось, кого ти знаєш.
Лідія прийшла тоді, коли Небель уже підвівся. Підійшла до нього, очі її сяяли від щастя, і з милою незграбністю простягнула йому великий букет фіалок.
— Якщо вам це не завдасть клопоту, — повела далі мати, — ви могли б провідувати нас по понеділках… Що ви на це скажете?
— Це дуже мало, пані! — відказав юнак. — І по п’ятницях також. Ви дозволите?
Сеньйора розсміялася.
— Який ви нетерплячий! Не знаю… Послухаймо, що скаже Лідія. Що скажеш, Лідіє?
Дівча, яке не зводило з Небеля радісних очей, сказало йому просто в лице «так», бо саме йому призначалась її відповідь.
— Чудово. Отож до понеділка, Небелю.
Він заперечив:
— Чи дозволите мені прийти сьогодні ввечері? Нині надзвичайний день…
— Гаразд! І нині ввечері також. Проведи його, Лідіє.
Та Небель, який уже просто не міг встояти на місці, там само попрощався й утік зі своїм букетом із майже розтерзаними стеблами і з душею, яка вознеслася на сьоме небо від щастя.
Упродовж двох місяців у миті, коли вони стрічалися, в години, коли розлучалися, Небель і Лідія шалено кохали одне одного. Для нього, який був такий романтичний, що впадав у стан меланхолії через сіру мряку на дворі, ота рано розквітла дівчинка з її ангельським личком і блакитними очима, мабуть, була втіленням самого ідеалу. Для неї Небель був мужнім, гарним і розумним. Їхнє взаємне кохання потьмарювало тільки одне: неповноліття Небеля. Юнак, закинувши навчання, кар’єру й інші марноти, хотів одружитися. Він знав тільки те, що зовсім не може жити без Лідії і знесе все, що стоятиме цьому на заваді. Він передчував — чи радше відчував, — що скоро наскочить на підводний камінь.