Заячий пастух

Василька почало хилити на сон, повіки обважніли, голова ввіткнулась у сіно, з руки випав недоїдений пиріжок.

Федькові ж спати не хотілось. На нього напосіли думки, настирливі, як дощ, неугавні.

– Що тепер наші дома роблять? – запитав він чи то Василька, чи то себе самого.

– Сплять, – промовив сонний Василько.

– Ще рано, не сплять, – казав Федько. – А мати, мабуть, турбуються: „Де той шибеник вештається? Голий же, як бубон, а дощ ллє, як з відра. Ти, батьку, провчи його трохи, щоб хвороби не дістав хлопець." А батько й відказують: „Хай вештається, менше хліба поїсть. А хвороба такі хати обминає, де повно дітей."

Чути Федькові, що назовні, над копицею вітер збільшився, свистів настирливо й сумно, а грім уже гримів десь далеко.

– Сьогодні полягають наші без клопоту, – казав Василькові Федько, хоч той міцно спав. – А завтра почнуть мати турбуватися, чого це мене нема дома. Виштовхають вони батька піти до тітки Хіврі, – чи я, бува, не в вас заночував. А тітка Хівря скаже: „Та й Василька дома не було". Ждатимуть нас до вечора, а з вечора до нового ранку. Отоді вже почнуть нас шукати, розпитувати по всіх селах, та всіх, хто йтиме й їхатиме. І пошириться чутка, що двоє хлопців зникло, як у воду впали, мабуть, загинули.

Замовк Федько, подумав трохи й додав:

– Тобі ще нічого, ти нікого не маєш. А моя мати побиватиметься страшенно...

Дощ таки вщух, і вітер угамувався, і зорі всіяли небо, а Федько все ще не спав, усе думав над тим, що вони вкоїли з Васильком.

Ранок видався холодний, вологий, але прозорий, небо сяяло ясною блакиттю, повітря зробилося легке, рослини попіднімали голови, підбадьорішали, листя зазеленіло, мов навесні.

Першим виліз із копиці Лиско, вайлувате пройшовся по стерні, а потім витягнувся під копицею, грівся на сонці.

Прокинувся й Василько, бадьорий, навіть веселий.

– Анумо, вставай, – торгав він товариша. – Вставай, бо нерано, а йти далеко. Федько щільніше кутався в рядно.

– Відчепись від мене...

Повитягав Василько з лігва свого торби, розіклав сушитися потовчений хліб і пиріжки, а сам примостився біля Лиска на осонні. Воно–бо йти ще грязько, хай трохи протряхне, а тим часом і Федько дозорює.

Виліз Федько з копиці таки пізненько, сонце вже пригрівало відчутно, виліз він зім'ятий, в'ялий, задуманий.

– Ти хворий? – стурбовано запитав його Василько.

– Ні, – неохоче відповів Федько.

– А чому ж ти якийсь такий?.. – невиразно покрутив Василько рукою. – Наче хворий...

– Чому, чому... Прилипла шевська смола, – подратовано сказав Федько. І рвучко повернувшися до Василька, голосно й злісно випалив: – Нікуди я далі не піду. Оце тобі й чому...