Після тебе

— А я хотіла піти і в другий. І в третій теж.

— Це все те печиво. Я вже давно кажу Маркові, що треба купляти смачніше.

— Просто розкажи нам основне, якщо хочеш. І не хвилюйся.

Вони всі чекали. Я не змогла просто втекти і сіла назад на стілець.

— Добре. Мене звати Луїза. І… чоловік, якого… якого я кохала… помер. Йому було тридцять п’ять.

Дехто похитав головою, виявляючи співчуття.

— Такий молодий… Коли це сталося, Луїзо?

— Двадцять місяців тому. І ще тиждень. І два дні.

— Три роки, два тижні і два дні. — Наташа усміхнулася мені з іншого боку кімнати.

Кімнату наповнило співчутливе бубоніння. Дафна, що сиділа коло мене, поплескала мене по нозі своєю пухкою рукою, рясно прикрашеною каблучками.

— Тут було багато обговорень тих складнощів, що виникають, коли помирає хтось молодий, — сказав Марк. — Довго ви були разом?

— Ну… Ми… Та трохи… Трохи менше ніж шість місяців.

Дехто не зміг приховати подив у погляді.

— Це… Це не те щоб довго, — почувся голос.

— Проте я впевнений, що біль Луїзи від цього ніяк не менший, — спокійно мовив Марк. — Як він пішов?

— Куди пішов?

— Помер, — допоміг Фред.

— А… Він… Ну, він укоротив собі віку.

— Тебе це, мабуть, страшенно шокувало.

— Не дуже. Я знала, що він планував це зробити.

Запала якась дивна тиша, бо нечасто кажуть щось нове про смерть та любов повній кімнаті людей, які думають, що вже все про це знають.

Я глибоко вдихнула.

— Я знала це ще до того, як познайомилася з ним. Я намагалася примусити його змінити думку, але не змогла. Тому я вирішила підтримувати його до кінця — бо кохала. Тоді здавалося, що це має сенс. Зараз же сенсу дедалі менше. Тому я тут.

— Смерть ніколи не має сенсу, — зауважила Дафна.

— Тільки якщо ти не буддист, — утрутилась Наташа. — Я намагаюся думати як буддистка, але мене непокоїть, що Олаф може повернутись у тілі миші або якоїсь тваринки — і я його отрую. — Вона зітхнула. — А доводиться всюди розкладати отруту. У нас страшенно багато мишей.

— Та їх усе одно не позбутися. Вони ж як блохи, — сказав Суніл. — Бачиш одну — думай про сотню.

— Наташо, люба, думай, що робиш. Може, тут бігають сотні Олафів — а з ними і мій Алан. А ти обох отруїш.

— Ну, якщо ми будемо думати як буддисти, то вони ж знову повернуться — у тілі когось іншого, правильно? — зауважив Фред.

— А коли в тілі мухи? Або чогось іще, що Наташа вб’є?

— Не хотів би я стати мухою, — висловив свою думку Вільям. — Мерзенні волохаті чорні створіння. — Він смикнув плечима.

— Та я ж не якась серійна вбивця, — спробувала захиститися Наташа. — Вас послухати — я тільки те й роблю, що вбиваю реінкарнованих чоловіків.

— Ну, миша може бути чиїмось іще чоловіком. Навіть якщо це не Олаф.