Північна зірка
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Станіслав Степанович Павловський
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Північна зірка». Краткое содержание книги:
Лохина Андрію остогидла. По обіді у якійсь калюжі він побачив мальків і виловив їх чотирнадцять штук. З’їв сирими. Це було все, що він зумів здобути за цей день.
Знову настала ніч. Знову Андрій кутався у парашут. Про багаття годі було й думати: довкола болото. Ранок підкрався у тумані, сірий, непомітний. Андрій побрів навмання. У повітрі прошмигували гуси й качки, проте Андрій їх не бачив. Це був третій день без їжі, не рахуючи вчорашніх мальків. У голові Андрія паморочилося.
Вчора його шукали, проте не могли помітити в тумані. А може, й не шукали: за такої погоди вертольоти не злітають з аеродромів… Андрій продовжував іти, не бачачи, однак відчуваючи сонце праворуч від себе. Якщо чуття орієнтації його обманювало, значить, він кружляв біля сопок.
Понад усе Андрій прагнув даху над головою. Холод пронизав його усього і примушував тремтіти. Самий лише дах, мріяв Андрій, хижку, остяцький чум..
І доля зглянулася над ним. Андрій натрапив на печеру. Спершу побачив перед собою щось чорне, трикутник, що бовванів попереду. Намет?.. Але чому він чорний? З’ясувалося, що це камінне пасмо, а трикутник — ущелина. Андрій пройшов до ущелини і відчув, що тут сухо. Це підбадьорило його: сухо — значить, він розпалить багаття. Андрій енергійно тре долоню об долоню, скидає з себе парашутний ранець.
Печера невеличка. Андрій оглядає її, ні на чому не зупиняючись: місце для багаття є. Підлога і стеля сухі. Виходить назовні, шукає паліччя. Приносить у печеру оберемок. І ще один оберемок. Засунувши руки під пахви, відігріває і обсушує їх. Тільки тоді виймає з-за пазухи сірники, шматок лубу — луб він припас давно, коли дощ тільки-но розпочався. Перший сірник ламається. “Спокійніше!” — підбадьорює себе Андрій. Запалює другий сірник — пахнуло димом. Буде справжнє багаття!
Все вдається йому. Печера наповнюється теплом і світлом. Повеселілий Андрій уважніше роздивляється навсебіч. Доверху печера завалена каміняччям. “Нехай, — думає Андрій, — мені вистачить цього простору, де горить багаття і можна розстелити парашут”. Розстеляє шовк, ніжиться біля вогню. Яким доречним був би зараз шматок шинки, грудинки!..
— Про це не думай… — переконує себе і ковтає слину.
Але не думати не може. Бореться з собою і з відчуттям голоду. А коли, знесилівши, заплющує очі, його змагає сон. Кажуть, що голодному сниться їжа. Андрію сниться не хліб, не м’ясо — чорне небо. Сняться зірки, але зірки чужі. Навіть уві сні Андрій дивується небу з чужими зірками. Щось шукає в них, не може знайти, і ця втрата робить його нещасним. Андрій стогне і прокидається. Підживлює багаття. Трохи заспокоївшись, знову лягає. Тепер йому сниться тайга. Він іде по тайзі, настрій у нього світлий — у кінці шляху на нього чекає рятунок. Як і звідки він прийде, Андрій не знає, але рятунок близький. Прокинувшись, аби знову підживити вогонь, Андрій розмірковує над дивними снами. Те, що він бачив себе у тайзі і думав про рятунок, природно: думки про це не йдуть у нього з голови. Але звідки небо з чужими зірками? Дуже дивне небо.
Андрій знову засинає і тої ж миті, ніби від поштовху, прокидається. Щось перемінилося довкруг. Щось стоїть поруч з ним стороннє. Якусь мить Андрій вдивляється у полум’я — чим він стривожений? “Годинник! — утямлює нарешті. — Цокає годинник!..” Але годинник цокає голосно, на всю печеру! Ніколи Андрій не чув, щоб годинник цокав так голосно!.. Може, це не його годинник? Підносить до очей циферблат.
Секундна стрілка стрибає по колу. її стрибки не співпадають з ударами!.. Як зачарований, Андрій дивиться на стрілку. Серце? Може, це серце?.. Андрій прислухається до себе: стугонить не його серце!
Все в Андрієві натягується, мов струна. Щось мусить статися, жде він. Зараз. В оцю хвилину…
І чує плач. Хтось схлипує, мучиться у тузі… Якби це був вітер, завивання хуртовини, навіть звіра — все сприйняв би Андрій як належне. Але плач… Багаття, печера відсовуються від нього. Плач десь поряд, хтось аж захлинається, і водночас цей плач несхожий на будь-що чуте Андрієм раніше — люди так не плачуть!.. “Я сплю, — думає Андрій. — Бачу сон…” Але це не сон — Андрій відчуває жар багаття. І чує ридання. За спиною, попереду, в ньому самому — не збагнеш. Страх проймає Андрія. Так буває у маренні: холоне кров, зупиняється серце. Якщо не крикнути, не скреготнути зубами — зупиниться остаточно!.. Андрій бореться з оціпенінням, яке викликав страх: зітхнути, ворухнути віями — і він врятований!.. Через силу повертає голову до виходу з печери. Над рівниною синій, незбагненно далекий світанок.