Позичене обличчя
- Автор: Аддамс Петтер
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Станіслав Репях
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Позичене обличчя». Краткое содержание книги:
Пригодницькі твори письменника з Німецької Демократичної Республіки Петера Адамса зажили широкої популярності у читачів багатьох країн. Вони захоплюють не лише гостротою сюжету, а передовсім тавруванням породжених капіталізмом злочинів і пороків.
— Пропоную вам, Лайн, — Девітт налив склянку вина і підніс їй, — говорити про що завгодно, тільки не про смерть Енн і все, що з нею зв'язане. Розкажіть мені краще про себе.
— Вона лежить у труні там, унизу, в пивному залі. — Лайн, здавалося, зовсім його не слухала. — Під стіл поставлено чан з льодом. Кінець серпня, надто тепло… Яка жахлива смерть! Я довго розглядала обличчя Енн. Смерть така страшна. Страшнішого нема нічого…
Вона випила вино і тримала склянку в простягнутій руці, щоб Девітт налив знову.
— Я сьогодні весь день думала про вас. Ви не дуже весела людина, Патріку. Та це й не дивно при вашій професії. Одного не розумію: навіщо ви морочитеся з отими розшуками? Енн померла, для неї все скінчилося. Невже так важливо, хто винен у її смерті, хто вбив її? Це не має вже ніякого значення. Правду я кажу чи ні?
— Ні.
— Усе в житті не має ніякого значення.
— Дурниці, Лайн. Та ви й самі в це не вірите.
Лайн тримала склянку з червоним вином проти вогню, і напій виблискував у його мерехтливому світлі.
— Знаєте, про що я іноді думаю, Патріку, перед сном? Було б чудово, якби хтось погасив під час сну свічку мого життя, щоб ніколи вже не прокидатися в цьому пустельному Кілдарі.
— Вам просто треба щось робити або вчитися, тоді ви засинатимете спокійно. — Девітт випив компот. — В тому, що ви не вмієте дати собі ради, винен зовсім не Кілдар.
Лайн поставила склянку на підлогу і підвелася. Ніздрі її тремтіли.
— Надто багато берете на себе, пане з Дубліна!
— Навпаки. Коли б я повірив, що ви розпалили вогонь у каміні і приготували кімнату задля того, щоб порадувати мене, що ви причепурилися тільки задля того, щоб сподобатись мені, — тоді б я, пан із Дубліна, був справді замозакоханим дурнем. Але я, на жаль, не такий. Я чудово знаю, що не задля мене ви хотіли бути гарною; ви керувалися свідомим розрахунком, марним сподіванням, що в Дубліні, — якби я взяв вас туди з собою, — ви позбулися б тієї порожнечі, котру в собі носите.
— А коли це й справді так? Що порадите мені робити?
Девітт знизав плечима.
— Коли ви одержите свою частину спадщини, виходьте заміж, народжуйте дітей, не розглядайте себе надто часто у дзеркалі, заведіть маленький садочок, вирощуйте цибулю і троянди. І якщо, незважаючи на це, ви все одно не зможете спати вночі, то впадіть навколішки і скажіть сто разів поспіль: «Я така щаслива, що на колінах дякую господу!»
— Щастя може бути і в убогій хатині, еге ж? — Лайн кусала губи.
— Все цілком залеить од вас!
— Ви ніби навмисне дратуєте мене. Сподіваєтеся щось вивідати в такий спосіб. Так, ви розумні, ви дуже розумні, Патріку. Що ж, гаразд, я справді вам дещо розповім. Ви можете мати гроші, можете їздити по різних країнах, купувати собі жінок, книги, романтичні місячні ночі, прекрасну музику — але все це вам не потрібно. В суті своїй ви такі самі спустошені, як і я. І лише тому граєте роль адвоката бідних, лише тому полюєте на злочинців, мов на диких звірів. Справедливість, право? Все це не хвилює ні вас, ні мене. Чи винагородяться старання, чи ні — байдуже, головне згаяти час! Його можна згаяти на кохання або на те, що зветься коханням; можна — вистежуючи убивць або вигадуючи вбивство і пояснюючи мого. Ви шукаєте вбивцю Енн? Сказати вам, як вона вмерла? Сідайте до каміна, а я примощуся на подушечці біля ваших ніг, як молода леді Макбет, що перед першою шлюбною ніччю має зробити одне маленьке зізнання.
Вона поклала на підлогу чорну оксамитову подушечку з вишитим на ній букетом жовтих троянд і сіла. Якусь мить дивилась у вогонь, потім промовила:
— Ви повинні знати, що Енн тяжко хворіла, можливо, дався взнаки аборт. І коли Фіни порвав з нею, вона хотіла накласти на себе руки. Тоді й написала листа, відкрутила газовий кран… Проте їй забракло мужності. Листа я забрала собі. Писала його вона сама, але кілька місяців тому…
— За віщо ви вбили Енн? — спитав Девітт.
— Може, через Фінна, через гроші. Частина її спадку припаде мені й Гайлен, а це майже три тисячі фунтів. І, зрештою, мені могло все так набриднути, що я без усякої причини схотіла вчинити щось божевільне. Не вірите? — Вона всміхнулася. — Дати вам ще нові докази мого страшного вчинку? Прошу! Коли я вирішила вбити Енн, то одразу почала шукати, на кого б потім звалити вину. Склянка з відбитками пальців Ерріса, морський вузол — це не випадково. Ерріс сам показав мені недавно, як зав'язувати вузол. До речі, він знову тут: О'Брайн зловив його у пивничці.
Девітт лише кивнув, ніби знав про це, і сказав:
— Перш ніж знову повернутися сюди, я ще раз обійшов дім і перевірив віконниці. Ви замкнули їх зсередини, чого раніше ніколи не робили, а в кухні засувку на віконниці навіть прогоничем закріпили. Тож боїтеся, щоб убивця Енн не добрався й до вас. Сидите тут, біля моїх ніг, не тому, що вам приємно зі мною теревенити, а тому, що вам смертельно страшно самій у своїй кімнаті. Скажіть же мені правду, Лайн! Кого ви боїтеся? Хто справді забрав листа Енн?