Вулиця Без світання

Уже стемніло, коли закінчили обідати. Торкун провів Павлюка в його кімнату, передбачливо опустивши щільні штори на вікнах.

— Ніхто з сусідів не помітить вас увечері крізь вікно, — пояснив він свою обережність.

Ця кімната своїм виглядом не відрізнялась од інших — та сама тіснота, нагромадження різностильних, незграбних меблів. Тільки диван був ширший і новіший, ніж в їдальні.

Насамперед Павлюк оглянув вузькі, давно не фарбовані двері. У замках стирчали ключі — кімнату можна було замкнути як зовні, так і зсередини. Павлюк перевірив засуви. Вони теж здавалися надійними. Потім погасив світло і, обережно піднявши край штори, визирнув у вікно.

Двір — маленький, зарослий бур'яном. Самотнє дерево розкинуло над бур’яном своє гілля.

По той бік двору виднілися руїни — частина зрізаної, мов ножем, стіни, купа битої цегли, покарлючені пожежею листи дахового заліза. В разі небезпеки досить перебігти двір, щоб зникнути в хаосі руїн.

Павлюк знизав плечем, на цей раз жест виражав задоволення. Опустив штору і знову засвітив світло.

— Квартирою я задоволений, — сказав він Торкунові, який мовчки стояв за його спиною. — Тепер поговоримо про справи. Вони нескладні. Ваш обов'язок — давати мені притулок, їжу і не патякати, що у вас є пожилець. От і все. Коли ще в чомусь виникне потреба, я скажу. Зрозуміли? — він суворо глянув на шинкаря.

З вузьких щілинок під навислим лобом на Торкуна дивилася втілена невблаганна жорстокість, що не знає ні жалю, ні вагань. Торкун мимоволі здригнувся і поспіхом відповів:

— Так, так! Звичайно.

Павлюк бачив, який ефект справили його слова, і посміхнувся, коли Торкун ще раз запевнив: «Зрозумів, звичайно, зрозумів!»

— В разі перевірки або ще чогось такого, — закінчив Павлюк уже без погрозливих ноток у голосі, майже дружелюбно, — особливо не турбуйтесь. У мене є документи. Вони не гірші за справжні, а може, навіть і кращі. Ми з вами випадково розговорилися на бульварі, я попросив вас здати мені на якийсь час кімнату… А тепер — на добраніч, я втомився.

— На добраніч.

Павлюк старанно замкнув обоє дверей, поторгав защіпки на вікнах. Вийняв з кишені штанів пістолет, опустив запобіжник, поклав зброю під подушку, роздягнувся і вмить заснув.

Зате подружжя Торкунів не могло зімкнути очей до ранку. Гість наганяв на них жах. Коли його гучне хропіння долинало з сусідньої кімнати, вони здригались і лякливо озирались на стіну.

Анеля не переставала лаяти чоловіка.

— Вічно твої витівки, — сичала вона, потираючи нарум'янені їдоки. — Жили б собі спокійно. Казала ж тобі: не ходи на вулицю Лева. В разі чого сказав би їм, що хворів, не міг підвестися з ліжка. А тепер? Що тепер буде?

Торкун мовчав. Він теж не знав, що тепер буде.