Північне сяйво
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 9789663437439
- Переводчик: Сергей Савченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Північне сяйво». Краткое содержание книги:
Зрештою, і майже одночасно, діти зрозуміли, що таке бути п'яним.
— Їм подобається це робити? — видихнув Роджер після частої блювоти.
— Так, — відповіла Ліра, яка перебувала в такому самому стані. — І мені також, — додала вона вперто.
Єдиний урок, який Ліра винесла з цього епізоду, що гра в гоблінів може завести в цікаві місця. Вона пам'ятала слова свого дядька під час їхньої останньої зустрічі й почала досліджувати підземелля, бо те, що знаходилося над землею, було лише маленькою частиною цілого. Подібно до гігантських рослин, чия коренева система тягнеться на цілі акри, Джордан (змушений ділитися місцем з коледжем Святого Михаїла з одного боку і з коледжем Габріели з іншого та з університетською бібліотекою позаду) почав колись у середні віки розширюватися під землю. Тунелі, шахти, арки, підвали, сходинки заглибилися під Джордан та розрослися там на стільки ярдів, що внизу Коледж займав майже такий самий простір, як і на поверхні. Коледж Джордана стояв на чомусь подібному до тверді.
І тепер, коли Ліра відчула смак дослідження, вона залишила свій звичайний притулок — скелясті «Альпи» дахів Коледжу, і її разом із Роджером поглинув новий світ. Ігри в гоблінів вона перетворила на полювання на них, тим паче що було, на її думку, очевидно: гобліни ховаються від усіх під землею!
Отож якось вони з Роджером пробралися в склеп під молитовнею. Саме тут покоїлися цілі покоління ректорів, кожен у своїй покритій свинцем дубовій труні, у ніші вздовж кам'яних стін. На кам'яних табличках під домовинами були написані їхні імена:
Симон Ле Клер, ректор 1765 — / 789 Церебейтон
Requiescant in pace
— Що це означає? — запитав Роджер.
— Перша частина — це його ім'я, остання фраза — латинською мовою. Посередині вказана дата, коли він був ректором. А ще одне ім'я — мабуть, це ім'я його деймона.
Вони рухалися вздовж мовчазних стін, розглядаючи написи на табличках:
Францис Лайал, ректор 1748–1765 Захарій
Requiescant in pace
Ігнатій Коул, ректор 1745–1748 Маска
Requiescant in pace
На кожній труні, що зацікавило Ліру, на мідних листах були зображені різноманітні істоти: на одній — василіск, на іншій — гарна жінка, тут — змія, там — мавпа. Вона зрозуміла, що то були зображення деймонів мертвих чоловіків. Коли люди дорослішали, їхні деймони втрачали свою здатність змінюватися і набували однієї форми, зберігаючи її постійно.
— У цих домовинах скелети! — прошепотів Роджер.
— Плоть, яка розкладається, — відповіла Ліра. — І черви, й личинки, які звиваються в очницях.
— Тут, мабуть, є привиди, — зауважив Роджер, аж здригаючись від задоволення.
Поряд із першим склепом вони знайшли коридор, заставлений кам'яними полицями. Кожна полиця поділялася на чотири секції, а в кожній секції лежав череп.
Деймон Роджера, з міцно стиснутим між ногами хвостом, затремтів і тихо зойкнув.
— Чш-ш, — сказав він.
Ліра не бачила Пантелеймона, але вона знала, що він сидить на її плечі у формі метелика і, мабуть, також тремтить.
Вона простягнула руку й обережно підняла найближчий до неї череп з місця, де він покоївся.
— Що ти робиш? — скрикнув Роджер. — Ти не можеш їх торкатися!
Вона піднімала череп вище та вище, не звертаючи уваги на слова друга. Раптом з нього щось випало — ковзнуло крізь її пальці і задзвеніло, впавши на підлогу, що майже змусило Ліру упустити череп.
— Це монета! — сказав Роджер, не вірячи очам. — Мабуть, тут скарб!
Він підніс предмет до свічки, і вони обоє витріщилися на нього. Це була не монета, а маленький бронзовий диск з грубо вигравіруваним на ньому котом.
— Це схоже на зображення на трунах, — сказала Ліра, — мабуть, це чийсь з їхніх деймонів.
— Постав його краще на місце, — порадив стривожено Роджер, і Ліра повернула череп на полицю, поклавши бронзовий диск на його одвічне місце. Всі інші черепи також мали в собі диски із зображенням деймонів своїх господарів, ніби показуючи своєму власникові, що їхній постійний компаньйон за життя й зараз залишається з ним у смерті.
— Як ти думаєш, ким вони були за життя? — запитала Ліра. — Напевне, вченими. Лише у ректорів є труни. Протягом століть тут було стільки вчених, що не вистачило б місця, щоб їх всіх тут поховати, тому їм просто відтинали голови та зберігали тут. У кожному разі, це найцінніше, що є у вчених.