Сто років тому вперед
- Автор: Булычев Кир
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Сто років тому вперед». Краткое содержание книги:
Книжка є продовженням “Дівчинки з Землі”, що вийшла у “Веселці” 1987 року.
За повістю “Сто років тому вперед” знято багатосерійний телефільм “Гостя з майбутнього”, який напевно бачили мільйони дітей.
Слухати думки було дуже важко, тому що у вільне вухо влізали слова, що їх роботи, які оточували Алісу, вимовляли вголос.
— Я їм покажу! — шипів старий-кіноробот.
— Ну ж бо, наляж іще разок, — скрипів робот-наглядач.
— Тягни на себе, — пихтів перший пластиковий робот.
— Обережніше, зламаєш мені ногу, — сердився другий пластиковий робот.
І крізь ці слова пробивалися думки. Аліса впізнавала їх по голосах. Адже голоси думок були такими ж, як і справжні голоси.
“Я їм покажу! Я їм задам!” — думав дідусь-кіноробот, котрий завжди думав те, що й говорив, бо був надто простодушний.
“Ми переможемо, — думав робот-наглядач. — Де б мастильця дістати? Суглоби риплять… Ці недороботи навіть каменя зрушити не можуть. Треба б допомогти, та шкода енергію витрачати…”
“Чому ми тут? — думав перший із пластикових роботів. — Де професор? Час готувати вечерю”.
“Ми не зобов’язані підкорятися роботам, — думав другий. — Мені ніхто не давав вказівок підкорятися роботам. Треба про це сказати”.
Пластиковий робот відпустив камінь і спитав уголос:
— Хіба ми зобов’язані вам підкорятися?
— Мовчи! — відповів робот-наглядач. — Одного мого удару достатньо, щоб зламати твій череп. Хочеш, спробую?
— Ні, дякую, — відповів робот. — Я припускаю, що ви маєте рацію. Мене ніхто не бив по голові.
— Тоді беріть нарешті камінь і тягніть на бастіон. Роботи підкорилися і потягли важку брилу до моря.
“Все-таки тут щось негаразд, — думав далі пластиковий робот. — Без сумніву, тут якась помилка…”
Аліса сховала мієлофон назад у сумку. Все ясно. Пластикові роботи — такі ж полонені, як і вона. Це добре, бо на них можна сподіватися. Тільки які вони помічники? Адже насправді вони зовсім не пристосовані, щоб їх били по голові.
— Краса ж бо яка! — зітхнув раптом старий.
Аліса навіть здивувалася, що старий думає в такий момент йро красу, хоч він мав слушність.
З берега за срібною смугою води виростала зубчаста стіна Кримських гір. Небо над ними було зелене й лілове — сонце скотилося за гори, але не пішло ще далеко й діставало промінням до поодиноких довгих хмар.
Перші вогні загорілися золотими цятками під гірськими зубцями і над краєм води, та ніяк не можна було розібрати, який із вогників — табір кіношників. Зате Аліса побачила, як у морі неподалік від острова ходять колами дельфіни.
— Ей, дельфіни, — крикнула Аліса, — скажіть нашим, що нас украли!
— Перестати кричати, а то в воду! — пролунав голос позаду.
Аліса помітила, що ззаду стоїть іржавий робот.
— Зараз я їм покажу! — гримнув він.
Робот пішов, але через хвилину повернувся з дивним пристосуванням у руках. Пристосування нагадувало старовинний лук. Робот поклав на дротяну тятиву саморобну товсту стрілу й вистрілив. Лук був зроблений абияк, і тому стріла полетіла вбік, зовсім вбік від дельфінів.
Тоді робот зробив поправку на неточність своєї зброї й вистрілив не в дельфінів, а в бік, тільки в протилежний. Цього разу стріла плюснулась у воду, не долетівши до дельфінів метрів із десять. Але дельфіни, певно, зрозуміли, що на острові — їхні вороги, й відразу ж зникли в морі, наче їх і не було.
Робот гордо поплескав по луку залізною долонею і промовив:
— Навіть з оцією примітивною зброєю ми розіб’ємо якого завгодно ворога. Головне не зброя, а вождь.
— А хто ваш вождь? — запитала Аліса.
— Ти, нікчемна рабине, — визвірився робот, — навіть не маєш права згадувати його ім’я.
— Я нічия не рабиня. Рабів більше нема, — сказала Аліса.
Вона вже проходила стародавню історію й знала про рабів.
— Будуть, — буркнув робот, поклав на тятиву ще одну стрілу й пустив її в море, в напрямку до напівзатонулого судна, що напоролося на каміння під берегом.
— Як ви тут опинилися? — спитала Аліса. — Звідкіля ви такі дивні?
— Ми припливли на ньому, — відповів робот, — на кораблі, в який я зараз поцілив моєю точною стрілою, щоб показати тобі невідпорність мого гніву.
— Ти красиво розмовляєш, — мовила Аліса.
— Я командир відділення, капрал. Інші так не вміють, вони знають по сто слів. А я — цілих триста.
З руїн почувся дзвін, ніби хтось бив по залізному листу палицею.
— Вечірня перекличка. — Робот закинув лук на плече, повернувся із страшним скреготом і пішов угору.
— Може, пірнути й допливти до берега? — подумала вголос Аліса.