Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
— Та хто ж він? Звідки? Який його рід? — допитувався Ждан. — Розкажіть.
— Кажуть, він ще й волхв, ворожбит, — сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. — І чаклувати вміє, і кров замовляти, і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.
— Ну, не патякай зайвого, сестринцю[16]! — обірвав молодика Кузьмище. — Мало що кажуть!
— Диму без полум'я не буває, — не здавався розчервонілий від хмільного Стоян. — Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лісу, серед непрохідних боліт, куди затягли його до себе в науку лісовики та русалки…
— Заткни вершу, Стояне, і не мели казна-чого! — обірвав гридня Кузьмище. — Коли хочете знати правду, то послухайте… Я достеменно знаю, як це було.
— Розкажи, Кузьмо, розкажи! — повернувся до нього Самуїл. — Хай молодь послухає…
— Ну, то гаразд. — Кузьмище навалився грудьми на стіл і повів на слухачів своїми чорними очищами. — Було це, мабуть, півсотні літ тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пішов з військом на половців, які прорвалися аж за Десну, до Дніпра, і плюндрували там села і городки. Почули про це половці і поспішили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому… Та ось у бору, неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди — аж там двійко діток: дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися — плачуть ще дужче.
— Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! — промовив князь. — Де ваші батьки?
— Батьки там, — махнула кудись рукою дівчинка. — Повбивані лежать…
— А ви?
— Ми сховалися в лісі… А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли… Одним нам пощастило сховатися…
— Як же тебе звати, отроковице?
— Дариною.
— А малого?
— А мене Славутою, — підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.
Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут — загинуть…
— Зі мною поїдете? — спитав їх. — До Чернігова…
— Поїдемо, — сміливо відповів Славута. — Якщо даси коней…
Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком — кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях.
Тут Кузьмиіще замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив кухоль квасу… Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, — а слухали всі, хто сидів поблизу, — і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть Самуїл сидів замислений.
— І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, — повів далі гридень. — А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини, сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному вбранні — шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул[17] зі стрілами.
— Як тебе звати? — спитав хлопчик.
— Славутою.
— А мене Святославом… Що ти тут робиш?
— Сопілку. Хіба не бачиш?
— І ти вмієш грати?
— Умію.
— Ану, заграй!
Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.
Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
— Ану, дай мені!
Славута простягнув дудку.
Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.
— Але ж вона не грає!
— Бо треба вміти.
— То навчи!
Славута показав, як треба складати язика, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він закривав чи відкривав дірочки.
Хлопчина зрадів.
— Давай мінятися! Я тобі лука — ти мені сопілку! Славута здвигнув плечима.
— Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу.
Та княжич був гордий.
— За так не хочу. Бери лука!
Той узяв. Оченята його заблищали, як і в княжича. Обидва хлопці були задоволені обміном.
Але тут з кущів раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Він був задиханий, переляканий.
— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться — пропала дитина! А ти тут… з цим смердом! Що ви тут робите?