Переспівниця

Крізь густий запах антисептика пробивався сморід немитих тіл, застояної сечі та інфекції. Якби не золоте татуювання на обличчі у Вінїї, не оранжеві кучері Флавія і не зеленкувата шкіра Октавії, яка обвисла, мов здута повітряна кулька, я б ніколи не впізнала ці три виснажені створіння.

Побачивши мене, Флавій і Октавія відсахнулись і втиснулися спинами в кахляну стіну, так ніби очікували нападу, хоча я ніколи їх не ображала. Злостиві думки — ось моя найгірша образа на їхню адресу, і то я завжди тримала їх при собі. Тоді чому ж вони мене бояться?

Чатовий кричав, щоб я негайно вийшла з кімнати, але судячи з метушні, Гейл якимось чином його затримав.

Мені було потрібно всього кілька секунд, кілька відповідей. Я підійшла до Вінїї: вона завжди була найсиль-нішою. Опустившись перед нею навколішки, я узяла її за руки; її крижані пальці вчепилися в мене, мов лещата.

— Що сталося, Вініє? — запитала я. — Чому ви тут?

— Нас викрали. З Капітолія, — мовила вона хрипким голосом.

До кімнати ввійшов Плутарх.

— Що тут у біса коїться?

— Хто вас викрав? — не вгавала я.

— Люди, — відповіла вона розмито. — Тієї ночі, коли ти підірвала арену.

— Ми подумали, що тобі буде легше, коли поруч буде твоя підготовча команда, — мовив Плутарх. — І Цинна просив…

— Невже Цинна просив про оце? — гаркнула я, бо знала напевне, що Цинна нізащо в світі не образив би цих трьох людей, до яких завжди ставився лагідно і терпляче. — Чому їх тут тримають, як злочинців?

— Не знаю. Чесно, — голос Плутарха переконав мене, що він не обманює, і неприродно бліде обличчя Фульвії тільки підтвердило це. Плутарх обернувся до чатового, який щойно з’явився у дверях: Гейл не відходив від нього ні на крок. — Я гадав, їм просто заборонили вільне пересування по території. За що їх покарано?

— За те, що вони крали їжу. Ми були змушені затримати їх після сварки через хліб, — відповів охоронець.

Вінія насупилася, брови її поповзли вгору, так ніби вона досі не могла втямити, в чому їхня провина.

— Нас ніхто не попередив. А ми були такі голодні! Та й узяла вона всього один шматочок.

Октавія почала схлипувати в свою порвану туніку. І я згадала, як колись після першої нашої з Пітою перемоги на Іграх Октавія крадькома передала мені під столом булочку, бо не могла стерпіти моїх голодних мук. Я підповзла до її тремтячого тіла:

— Октавіє! — я торкнулася її — і вона здригнулась. — Октавіє, все буде гаразд. Я витягну вас звідси, чуєте?

— Це буде нелегко, — мовив Плутарх.

— І це все через те, що вони взяли шматок хліба? — запитав Гейл.

— Вони кілька разів порушували правила. їх попереджали. Але вони все одно й далі брали хліб, — чатовий на якусь мить замовк, наче його приголомшило наше тупоумство. — Адже брати хліб суворо заборонено.

Октавія ніяк не хотіла забирати рук з обличчя, але голову трішки підвела; кайдани на худих зап’ястках з’їхали на кілька дюймів униз, і я побачила свіжі рани.

— Я відведу вас до мами, — мовила я і повернулася до чатового. — Звільніть їх.

Чатовий похитав головою:

— Я не уповноважений.

— Звільніть їх! Негайно! — заверещала я.

Здається, чатовий розгубився. Звичайні жителі ніколи

не розмовляли з ним таким тоном.

— Вказівки про звільнення не було. У вас немає повноважень…

— У мене є повноваження, — мовив Плутарх. — Ми все одно прийшли по них. Вони важливі для справи. Я беру повну відповідальність на себе.

Чатовий відійшов подзвонити, а за кілька хвилин повернувся зі зв’язкою ключів. Моя підготовча команда провела в камері стільки часу, що навіть потому як кайдани зняли, не могла звестися на ноги. Ми з Гейлом і Плутархом допомогли їм підвестися. Флавій перечепився через металеву решітку, яка затуляла циліндричний отвір у підлозі, і на саму тільки думку про те, що зливається у цей стік, мені стало зле і в шлунку все перевернулося. З білих кахлів змиваються плями людського горя…