Собор Паризької Богоматері

Кардинал вибухнув сміхом.

— Клянусь честю, панові ректору Університету слід було б зробити так само. Як ви гадаєте, метре Гійом Рім?

— Монсеньйоре, — відповів Гійом Рім, — вдовольнімося й тим, що ми уникли половини містерії. Це все ж таки виграш.

— Чи можна дозволити цим гультіпакам продовжувати їхній фарс? — спитав суддя.

— Продовжуйте, продовжуйте! — відповів кардинал. — Мені байдуже. Я тим часом почитаю требник.

Суддя підійшов до краю помосту і, жестом руки встановивши тишу, проголосив:

— Городяни, корінні й новоприбулі мешканці Парижа! Бажаючи задовольнити і тих, хто хоче слухати містерію, і тих, хто взагалі не хоче її слухати, його превелебність наказує продовжувати виставу.

Обом сторонам довелося скоритись. Але і автор, і публіка ще довго не могли пробачити цього кардиналові.

Персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, і Гренгуар сповнився надії, що хоч кінець його твору буде вислухано. Проте й цій його надії, як і попереднім ілюзіям, не судилося здійснитись.

Щоправда, глядачі трохи притихли, але Гренгуар не помітив, що, коли кардинал наказав продовжувати виставу, на помості ще залишалися вільні місця і що слідом за фламандськими послами прибули нові учасники урочистої церемонії, прізвища й звання яких, оголошувані прислужником, вклинювалися в його діалог, завдаючи твору величезної шкоди. Бо таки й справді, уявіть собі, читачу, верескливий голос прислужника, який між двома віршами, а то й між двома піввіршами театральної дії робить отакі вставки:

— Метр Жак Шармолю, королівський прокурор при церковному трибуналі!

— Жеан д'Арле, королівський зброєносець, начальник рицарської нічної сторожі міста Парижа!

— Месір Галіо де Женуалак, рицар, сеньйор де Брюссак, начальник королівської артилерії!

— Метр Дре-Раг'є, наглядач вод і лісів короля і володаря нашого на землях Франції, Шампані та Брі!

— Метр Дені де Мерсьє, доглядач будинку сліпих у Парижі! І т. ін., і т. ін., і т. ін.

Це ставало нестерпним.

Такий дивний супровід, що перешкоджав слухати виставу, обурював Гренгуара тим більше, що зацікавленість глядачів, як йому здавалося, мала дедалі зростати; його творові бракувало тільки одного — уваги слухачів. Бо справді, важко уявити собі дотепнішу й драматичнішу перипетію. В той час. коли вже відомі нам чотири персонажі пролога й далі нарікали на своє скрутне становище, раптом перед ними власною персоною з'явилася Венера, vera incessu patuit dea [27], убрана в чудовий камзол з вигаптуваним на ньому кораблем — гербом Парижа. Вона прибула особисто вимагати дофіна, обіцяного найвродливішій жінці світу. Юпітер, громи якого гриміли за лаштунками, підтримував її домагання, і богиня вже мала от-от здобути перемогу, тобто, просто кажучи, одружитися з дофіном, як тут з'явилася юна дівчина у білому шовковому вбранні з маргариткою в руці (недвозначне уособлення Маргарити Фландрської). Вона прийшла змагатися з Венерою. Несподіваний ефект: раптова зміна розвитку дії. Після тривалої суперечки Венера, Маргарита й інші персонажі вирішують передати справу на розгляд праведного суду пречистої діви Марії. У п'єсі була ще одна чудова роль — дона Педро, короля Месопотамії. Та через вимушені перерви важко було зрозуміти, чого він вплутався у п'єсу. Усі ці персонажі вилазили на сцену по драбині.