Биті є. Гоцик (Повністю)
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Гоцик (Повністю)». Краткое содержание книги:
І от врешті Сатьяго дошкандибав до пірамід. А тут — розбійники! Їм теж «наспівували» про скарби. Тільки не тут, в Африці. В Іспанії. У напівзруйнованому андалусійському храмі, в центрі якого росте величезний сикомор. Сантьяго вражений — він прекрасно знає цей храм в рідній Андалусії! Ночував там з отарою не раз.
Звичайно, вівчар повертається. Але не до коханої Фатіми і своїх багатств. Він поспішає до напівзруйнованої церкви у рідних пенатах і знаходить там скриньку. А у скрині — повно старовинних золотих монет, дорогоцінне каміння в асортименті та інше добро. Усе. Кінець.
Ілія замовк, засмучено знизав плечима.
— І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства… Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!
Мама зітхнула.
— На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?
Узяла до рук томик Коельо.
— Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.
Обійняла сина:
— Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів-хлопчиків.
— Хлопчиків? — з відразою перепитав Ілія.
— Так, так, — мама пішла до плити, дістала каструлю. — Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.
Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.
— Не вечерятиму, — сказав тьмяно. — Спати хочу…
Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку — ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.
Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія — красивий, гордий і неймовірно щасливий.
Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.
— Чого тобі? — утомлено подумав Ілія.
Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!
— Хіба не знаєш?! — прорипів. — Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!
— Не може бути, — прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.
Дідуган замотав башкою.
— Йти і йти, — повторив сердито.
Ілія розплющив очі, роззирнувся.
— Маячня… — мовив.
Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові — не видерти. Скіпка і та слабше коле.
Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині — Ілія прислухався, дивувався — мовчали.
— Не захворію, — прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.
Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.
Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…
Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.
— Дідько! — розгнівався.
Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився — намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?..
Скривився уїдливо: йому б точні координати напівзруйнованого храму в Андалусії. Знайде скарб, з іншим розбереться.
Підхопився збуджено, забігав вітальнею. Гроші! Хіба його вина, що єдиним матеріальним еквівалентом будь-яких душевних злетів і досягнень є гроші? Щасливий кінець усіх казок — багатство. А всі метання душі — лише недолугі спроби пояснити причини образливих злиднів, знайти шлях до безпечного багатства. І обрані з обраних — алхіміки — теж туди. Їм би дуплет: і еліксир безсмертя, і формулу золота. Ідеальна схема. Мати до біса золота, жити вічно і витрачати-витрачати-витрачати… Яка ж огидна образлива маячня!