Храм на болоті

Отець Георгій зітхнув. Тільки недавно він знайшов того чоловіка, можливо, одного з ним кореня: бунчужного запорозького війська Григорія чи Георгія родом з Чорнобиля… І тільки в одному історичному джерелі писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своїй раді у Церкві на болоті, «у критичну хвилину поразки військ Богдана Хмельницького 1651 року під Берестечком, вихопив гетьманські клейноди з рук поляків і передав їх вінницькому полковникові Богуну, а сам повернувся на болото, і бився там до останньої краплі крові». Друге джерело повідомляло, що «Гриць Бунчужний по смерті Богдана Хмельницького став правою рукою гетьмана Івана Виговського, а отже одним з ініціаторів Гадяцької унії та Великого Князівства Руського, і натхненником переможної битви під Конотопом проти Москви 1659 року. Але був зраджений промосковськими старшинами, і підступно вбитий на Кривавому болоті». Але, певно, десь недалеко Конотопа…

Може це дух того лицаря чести і чину привів його, Георгія Бунчужного, спекотного чорнобильського літа до храму Покрови Пресвятої Богородиці?

Хотів сподіватися, що саме він, а не безум, не безпам’ятство, яким покарало його, призвідцю горя планетарного, Небо, і не диявол, який спокушав, отруював його кволий розум зухвалою самовпевненістю.

Але бували хвилини, коли Георгій Бунчужний брав гору над отцем Георгієм і починав шкодувати, що повернулася до нього пам’ять, і заздрив щасливим безумцям, для яких не існує ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього… За ним же його минуле йшло назирці, як вовкулака, відлякуючи від нього і сьогочасне, і прийдешнє. Та й він сам не жив, а задкував, втупившись очима у квітневу ніч 1986 року. То була мука, якої він боявся, проти якої протестувало усе його єство, вимикало пам’ять, але хтось сильніший знову вмикав її, мордуючи спогадами і почуттям вини, яке з роками тільки посилювалось.