Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Зачісуєшся? Зачісуйся, зачісуйся, хоча ті три волосини, які в тебе залишились, можна було й не займати, вони завжди сторчать в один бік. Ич, сіла, думаєш. Подумай, у твоїй голові, як її не викручуй, крім паласів і свинини, нічого нема.

— Вітю, стихійне лихо, сніг…

Він ще нічого не розумів, дивився тим самим поглядом.

— Нас завалило.

Кормило схопився, метнувся по кімнатах, до вікон, потім повернувся, одягся, напружив мозок. Дітям було позав’язувано роти. Тещу, аби не кашляла, накрито подушкою, а кота, який голосно муркав, утоплено у відрі. Та це ж ні телефону, ні водія, ні секретарки, ні заступника. Ні, він не візьме на себе таку відповідальність, не вживатиме заходів, які не закріплені протоколом. Хто за це оддуватиметься, га?

Мигтіли по квартирі нервові і безпорадні холоші карапузика Кормила.

Містечко страждало. Сніг поглинав зойки, верески, голосіння. Слабкодухі падали з інфаркту, старі стерялись, реготали не своїм гласом і вили сердобольних пісень. Діти недовго раділи таким канікулам, на них посунули пропасниця і нудьга.

Старий скнара Йосип Клязника потерпав, що не наховав у хаті дров. Що — витопить. Витопить можна й віником, але ж його дрова у дворі під снігом. Якщо здохне собака, хто їх стерегтиме? Мої дрова, мої дрова… Все життя його баба топила сміттям, усе життя він стягав їх і рубав. Дорубався, що до порога треба було лізти через гору. Якби він міг бачити, яка над його садибою нависла сопка з брилем! Ця могила навряд чи випустить.

А хто найбільше воювався серед похованих, так це брати Шурики, що жили в коморі. Вони служили контролерами по магазинах і дуже гнівались, їм заздалегідь не прислано відомості про надходження товару. Неподобство! І потім — є в них двірник чи немає, хто повинен розчистити стежку? Вони гарцювались і обкушували заїди, доки з нижнього поверху не обізвався Кріт:

— Що ви, понімаєш, розшумілися тут? У місті стихійне лихо. Мре народ.

— О-о-о! Як же нам буть?

— Робіть, понімаєш, свою роботу, і все. От я рив і рию, — Кріт показав у глині лапи.

— Е-е-е, наша робота не тут, — журилися Шурики.

— Хм. Тоді поки що плани складайте, а там воно покаже.

Брати заглибились у свої бамаги і тільки зрідка похрокували від задоволення.

Місто задихалося. Осипалися пуп’янки і змішувалися зі снігом. Усе кволіше ревла худоба, десь настирливо дзявулів собака. Чорні, як головешки, трупи валялися на порогах. Грудні діти, стомившись кричати, знесилівши, зітхали і кривились, розкидаючи холодні пелюшки.

Павук на прізвисько Стратилат нічого не думав і не страхався. Його дім під солом’яною стріхою, до весни вистачить сонних мух і комарів, а там іще налетить усякої нечисті. Повітря? Скільки йому треба того повітря? Затопить? Скільки там буде тії води.

…Кормило все ще сидів у сонному особняку, котрий славився підземною сауною, канами і лосиними шашликами. Він кислооко позирав на свою посмітюху, на фортепіано, до якого торкалися хіба що ганчіркою, на ведмежі шкури, розкидані замість килимів на підлозі, і все ще страждав: як у нього боліла душа за місто, за трудівників, а втім, хто це зрозуміє, хто оцінить? Перед Кормилом похитувались мальовані штори і нагадували ті золоті часи, коли… Та він не міг і думати про щось таке — перший у місті мужчина, перший сім’янин, перший начальник.