«Барабашка» ховається під землею
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-966-424-199-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - ««Барабашка» ховається під землею». Краткое содержание книги:
Захоплива повість відомого дитячого письменника Всеволода Нестайка запрошує юного читача приєднатися до карколомних пригод, взяти участь у розслідуванні й опинитися віч-на-віч із загадками, пояснення яких іще не знає сучасна наука.
Для дітей середнього шкільного віку.
Але не промовила ні слова.
Одвернулася і швидко пішла до виходу.
Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість.
В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, «Фанту» і борщ.
— Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? — спитав тато.
— А це ми придумали. Для реклами, — усміхнулася офіціантка. — Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і…
Василь Сергійович пильно подивився на неї:
— Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов'язано?
— А ви що думали — у нас тут справді домовики борщ варять? — очі її дивилися насмішкувато.
— Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак.
— Клієнти не скаржаться.
— Мабуть, у вас є вже постійні?
— Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися Але хто в нас побував — не минає. Особливо водії дальніх рейсів.
— Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.
— Ні Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина — та й годі.
Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.
— Він, здається, глухонімий?.. — переборюючи ніяковість спитав тато.
— Хто? — наче не розуміючи, спитала офіціантка.
— Ну той… із сусіднього купе.
— Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! — і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.
— Ану вас із вашим глухонімим! — буркнув тато до хлопців. — Мусив через нього пекти раків.
— А по-моєму, вона їх знає, — сказав Женя.
— Ага! — кивнув Вітасик.
— І мені здалося, — несподівано сказав шофер Гриша.
— Ну й що, як знає? — тато чомусь роздратувався. — Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.
Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з'явився високий худорлявий юнаку білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.
— Добрий день! Вас вітає кухар «Барабашки». Ну, як борщ? — привітно усміхнувся він.
— Чудовий! — щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.
— Приходьте ще, — задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. — Смачного!..З вас… — він подав рахунок. — Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.
І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з'явився.
— Ну й ціни! — похитав головою шофер Гриша.
— Що ти хочеш — комерція! — намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато Женя зі співчуттям подивився на нього.
Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з'явилася. Коли вони від'їхали від «Барабашки», Женя нарешті не витримав:
— І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.
— Хотів на нас подивитися — що за такі цікаві, — сказав Вітасик. — Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.
Тато нічого не відповів.
— А джинсова дама чогось вертається, назад їде, — раптом сказав Гриша.
Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…
Розділ XIII
Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях.
Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти.
Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, «професором» у своїй справі.
Та цього разу вона чогось мовчала.
— Що там у тебе? — поцікавився капітан.
— Та нічого, все гаразд, — одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:
— Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?.. Не вийшло? Припустилася помилки?.. З кожним буває. Давай удвох поміркуємо…
— Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! — вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.
— Жалко? — зрозумів він.