Перше Правило Чарівника

Майкл махнув витягнутою рукою поверх голів.

— Майбутнє — це ми. Ми, присутні зараз в цьому залі. Радники Вестланда! На вас покладено обов'язок нести по всій країні слово правди. Донести до всіх людей доброї волі наше послання миру. Вони побачать правду в ваших серцях. Я прошу вас допомогти мені. Я хочу, щоб наші діти і внуки змогли покуштувати плоди з того, що ми сіємо. Я закликаю вас сміливо йти дорогою миру вперед, до світлого майбутнього. Настане час, коли прийдешні покоління з вдячністю згадуватимуть нас.

Майкл схилив голову і притиснув руки до грудей. Сонячне світло як і раніше потоком заливало його фігуру. Слухачі розчулено мовчали. У чоловіків на очах з'явилися сльози, жінки тихенько схлипували. Погляди присутніх були прикуті до Першого Радника, що застиг, як статуя.

Промова брата вразила Річарда. Майкл ніколи ще не говорив так переконано і красномовно. Мабуть, в його словах міститься глибокий сенс. Зрештою, він, Річард, стоїть поряд з гостею з Серединних Земель, яка вже стала його другом.

Але як же ті четверо, що намагалися вбити його? «Ні, — подумав він, — все було зовсім не так». Вбити хотіли її, він просто опинився у них на шляху. Адже йому запропонували піти по-доброму, але він сам вирішив залишитися і битися з ними. Він завжди боявся тих, з-за кордону, а тепер ось подружився з однією з них. Саме про це і говорив Майкл. Він побачив брата в новому світі. Слова Майкла надзвичайно зворушили усіх присутніх. Він закликав до миру і дружби з іншими народами. Що в цьому поганого.

Тільки от чому йому так не по собі?

— А тепер я хочу поговорити про інше, — продовжив Майкл. — Про реальні страждання, які оточують нас. Поки наші думки займали уявні небезпеки, пов'язані з кордоном, навколо нас страждали і гинули рідні, друзі і сусіди. Гинули безглуздо трагічно, в полум'ї пожеж. Так, так, ви не помилилися, я говорю про нещасні випадки, що сталися від необережного поводження з вогнем.

Гості почали здивовано переглядатися і перешіптуватися. Майкл втратив контакт з публікою, але, судячи з усього, він того і чекав. Він переводив погляд з одного слухача на іншого, тільки посилюючи замішання. Потім драматично викинув руку з вказівним перстом.

Перст вказав на Річарда.

— Ось! — Вигукнув він. Всі як один втупилися на Річарда. На нього дивилися сотні очей. — Ось він, мій коханий брат! — Річарду дуже захотілося випаруватися або провалитися крізь землю. — Мій коханий брат, який довгі роки несе зі мною, — він ударив себе кулаком у груди, — гіркоту втрати! Пожежа відняла у нас матір в ті роки, коли ми були ще дітьми. Ми росли без материнської любові і турботи. У нас забрав матір не міфічний недруг з-за кордону, а реальний ворог — вогонь! Нас не було кому втішити, коли ми хворіли, коли плакали довгими ночами.