БАРДО online

А коли ця вічність закінчується, настає вічність зачинених дверей в кінці тунелю. Це звичайні броньовані двері, покриті обшарпаною жовтою фарбою, на них намальовано трикутник з чорною блискавицею, а під ним прикручено залізну табличку з попередженням про смертельно високу електричну напругу. Нарешті він штовхає двері, але ті не піддаються, і тоді він тягне їх на себе, підчепивши за край кінчиками пальців. Двері скрегочуть, немов потривожені у своїх глибинах кити, відчиняються до половини і клякнуть намертво. Він боком протискується в темну шпару й потрапляє до неосяжної чи театральної, чи кінозали. Лунка напівтемрява пересувається між рядами порожніх крісел. На місці завіси або кіноекрана він бачить велике матове шкло, за яким рухаються, наче в океанаріумі, зловісні довгасті тіні. Він підходить упритул, сповнений ілюзії, що зараз побачить акул, касаток і скатів, але натомість розуміє, що це щось на кшталт однобічного дзеркала у поліцейському відділку. Це задня дзеркальна стіна за шинквасом, крізь неї він, наче за шибою, бачить бар і всіх його завсідників. Бармен сповз по стіні, зронив голову на тричі прострілені груди і катуляє в долоні медитативні кульки — власні очні яблука. Може, це загублена територія у Second Life, де грубо намальовані трупи жертв радіації, хімічної атаки чи побутового вибуху газу п’ють незмінну і бутафорську, як намальований вогонь, випивку. З цієї оглядової позиції присутні в барі постають купами древнього сміття, мертвотою, падлом, стервом, інсталяціями з розкурочених манекенів у розтрощеному рейдерами музеї воскових фігур, велетенськими шкаралупами комашиних яєць, що виїдені зсередини словами і поточені словами ззовні, цілими горами звалених на купу вбитих ботів у глухому закамарку Counter Strike, бляклих і неоковирних ботів, яких він сам понастворював, щоб говорили. Щоб говорити. Щоби було з ким говорити. І тут він розуміє нарешті, що він помер.