Дебілка [збірник]

ДЕБІЛКА

Літери губили чіткі обриси у мене перед очима і стікалися у суцільну безформну чорнильну масу, як бистриці[32] у лаворі[33], що після тривалого кип’ятіння перетворюються на джем… Закрила останній учнівський зошит із перевіреною контрольною і з полегшенням відклала його до загального стосу… Ну нарешті… Як же це все остогидло… Зняла окуляри, і від різкої відсутності діоптрій світ поплив кривулястими витонченими кільцями, як тютюновий дим у досвідченого курця… Та це тільки мить… Стріпнула головою, навела різкість, сфокусувала зір… Протерла грубі скельця бавовняною хустинкою і відклала в пуделочко… На сьогодні все… То й що з цього?.. А куди ж іти?.. Вдома не встигнеш переступити через поріг, як мамина повчально– педагогічна промова заскочить в кожному закутку, навіть у туалеті: «…Що це ти собі за манеру обрала – засиджуватись допізна у школі?.. Я у твої роки більш домашньою була, хоч обсяг роботи в інституті не зрівняти з твоєю виправною колонією… А я навіть курсові перевіряла вдома, не тиняючись по порожніх аудиторіях…» І чому це щоразу вона називає наш гуманітарний ліцей виправною колонією?.. Створюється враження, що всі діти по закінченню середньої школи миттєво перетворюються зі «злочинців» на вундеркіндів винятково тоді, коли вступають до ВИШу… Чудасія… Або ж: «…Скільки разів я тобі казала – пиши дисертацію, захищай кандидатську… Та ж ні… Тобі спідручніше неповнолітніх дебілів учити… На їхньому фоні ж бо ти ще сяк-так виглядаєш… Я вже з дитинства бачила, що з тебе хосна не буде…» Отакої… А я ж насправді керую доволі сильним і дружним класом… Та й спільну мову ми знаходимо з учнями, як рідко хто зі вчителів… Сиділа, опустивши голову на лікоть й усвідомлюючи, що попри втому йти нікуди не хочеться… Пахло крейдовим розчином, як зазвичай після учнівського чергування, коли попри всі намагання вимити дошку і губку холодною водою залишаються білі патьоки і стійкий запах крейди, від якого рипить на зубах… Безглуздо скупчені по кутках різностатеві глечики з кімнатними рослинами, що давно припинили всотувати у себе мікроби і фільтрувати повітря, заради чого власне й зносилися у обов’язковому порядку з учнівських квартир… Незграбні, покарлючені, ледь жевріючі життям… Розуміли, що потрапили сюди завдяки власній незугарності – ніхто ж бо гарну пишну рослину на поталу крейдовому запаху ніколи з дому не віддасть… Страшна річ, коли тебе ніхто ніде не чекає… На те б моя воля, залишилась би тут до ранку, отак скоцюбившись і дрімаючи на порепаному вчительському столі… Та якими ж поглядами змірюватиме завтра вранці педагогічний «високоморальний» колектив… Такими ж спопеляючими як мамин… «Пиши дисертацію, – каже… – Ми з батьком-небіжчиком обоє захистилися у свій час, одна ти в сім’ї – ну чисто дебілка»… Що на таке відповідати?.. Що у часи їхньої пролетарської молодості кожен вихованець робітничої сім’ї ледь не зобов’язаний був досягати наукових висот, куди по-справжньому інтелігентним людям було зась… Ось і утворився внаслідок цього новий і кумедний прошарок професури «з народу» – з чорними смужками попід нігтями і густим смородом їжі з ротової порожнини, що приводило у нудотний стан студентську аудиторію протягом нескінченних голослівних лекцій про високі матерії… «Вступай в аспірантуру», – каже… Я би й не проти… Наважилась навіть якось завітати до прийомної комісії з документами… І чим все скінчилося?.. Сором згадати…