Армагедон уже відбувся
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Армагедон уже відбувся». Краткое содержание книги:
Ці «дантові кола» потрібні письменниці, щоби пізнати Істину головного персонажа, який увесь вік після вбивства людини думає про «вавилонську вежу» свого життя, що має колись завалитися. Марії Матіос доконче потрібно через історію Івана Олексюка наблизити читача до розуміння Іванової правди — причини, його істини: Хотіти Жити.
Бо насправді істина для всіх одна. От тільки, «якби запізнитися вмерти. Або народитися».
Увага до найтонших деталей, глибокий психологізм і прискіплива любов до того, чиє «тіло душі» по живому ріже її письменницький «скальпель», — незмінні прикмети стилю Марії Матіос.
А як про таке сказати?
Ніщо вже не розшнурує Івановий язик. Бо навіть розшнурований, по стількох роках, він перекаже причини свого життя по-іншому, не так нагаряче, не так, як було насправді, бо чого собі брехати? — правда з часом притупилася.
Подеколи Іван у правді й сам заплутувався.
Хто цей коловорот зрозуміє? А в телевізорі не кажуть, що Іван за свої вісімдесят років відбув усі покарання, бо мав особливу судимість: засуджений на життя — не на смерть засуджений.
Хто кому сказав, що жити легше, ніж подеколи вмерти? Бо так виходить, що той, хто колись штурхнув Івана в огонь зла, — гараздував завжди і тепер гараздує, а Іван лишається винним за всіх. А він маленька сошка… дрібна дуже… ним крутили, як циган сонцем, усі, що вміли.
Одні знали, що хоче жити — то щупак у руки дали, інші — що має гріх за пазухою, то поганяли Іваном, як хотіли, треті — услід плювали, а теперішні хочуть його дочасної смерті.
Ніби їм без Івана жити завтра стане краще.
Ох, Іване-Іване… Якась твоя правда така — як кривда. Нікому не вигідна навіть уже при труні…
А що? На тому світі Іван причини свої розкаже. Може…
Хіба пальці дверима стискатимуть — а так і на тому світі не хотів би те ворушити…бо не думав тоді Іван про зло, не думав, коли пішов до тих, які щупаками живих людей шукали… молодий був, зелений, жити хотів, а чуже життя не думав відбирати… любити хотів… ненавидіти — ні. Тільки жити.
Йому дали не зброю — залізний щупак у руки дали — і сказали шукати. Він же не навмисне його у людське серце встромив. Хіба він знав, що там чиєсь серце? Знав, що там мала бути стіна. Це інші у людське серце Івановими руками цілилися — а він хотів їх від смерті врятувати, тих двох, за стіною. Їм життя у схованці все одно би не було. Хай би в Сибірі — але не мертві. А воно от як вийшло…
Ті двоє, напевно, також хотіли жити?
І він жити хотів.
То й жив із тими, хто давав життя. Хто перший покликав — із тими й пішов. Молодий був Іван, а розумів, що життя під землею надовго не буде. Просто не буде Іванового життя — і нічого іншого за тим щупаком не стояло. Іншої причини не мав брати щупак у руки. У других причини були брати зброю до рук, а в нього — ні. Він за інших не відповідає і їх не засуджує. Кожен у собі половину правди і половину кривди носить. І хто кого в собі переміг — Бог визначить, хоч у Бога Іван не вірить. Він хотів би відповісти лише за себе.
А як тепер розказати?
Хто в таку малу причину повірить? Хто такої причини тепер потребує, коли махає словами-шаблями?
Хіба це поважна причина для суддів — охота жити?!
Хто вислухає його розказ, що на світі нема нічого важнішого, крім життя?
Якби міг — устав би зараз із домовини, розімкнув свої руки і показав би їх усім тим суддям. На руках є кров — що правда, то правда. Але він не зумисний убійник. Зумисні убій — ники потепер на волі ходять, та ще й у великій пошані — і мало хто їх гудить. І мало хто їх судить.
І оті винуватці усіх Іванових бід, що нагло прийшли колись на його батьківську землю, розбестили людей брехнею і злом, колись страшно обдурили Івана, ще й дали в руки щупак і змусили шукати, — так само нагло і безсоромно і сьогодні по президіях та телевізорах пересиджують; орденами, заробленими на Івановій біді, трусять, як цицькаті дівки пазухою;
із президентами синюшними губами цілуються і пальцями на дітей отих, проштрикнутих щупаками, дотепер показують; Івана своїм побратимом називають; за Івана нібито заступаються — а самі свищуть на Івана, бо лиш голос його на виборах рахують.
Отака вона, правда Іванова нинішня. І така вона, кривда теперішня.
Але ніхто не хоче дати по пальцях тим фальшивим і розперезаним Івановим заступникам-спекулянтам, щоб ішли собі нарешті мирно-тихо доживати.
І шляк їх не трафляє.
Ба, з кожним роком чорноротих спекулянтів прибуває і прибуває, ніби і справді встають вони із мертвих — і безустидно сунуть на народ, як саранча. І лиш Іванами прикриваються — бо нема більше ким прикритися. Вони навіть мертвим ним прикриються задля свого жирування, хоч молодші від Івана ледь не у півторачку.
І Бог їх не судить — любить?!
І розумні люди їм мовчки потурають — бо мало хто в цьому світі на відкриту правду спроможний. Устидливі наші люди правду в очі казати? А кривду терпіти не встилаються, що так уперто не хочуть із навіженими заїдатися, ніби навіжені якісь безсмертні чи що?