У лісничівці
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Миколи Денисюка
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «У лісничівці». Краткое содержание книги:
Ми глибоко відчуваємо переживання маленької саренки Сильвії, дятля Стукача, папужки Старого і повільного черепахи Іллі Даниловича та багатьох інших героїв твору, які заселюють нашу далеку батьківщину.
Якесь інтимне тепло спливає на нас при описах світу природи, який авторка переповідає нам з великою добротою і щирою любов’ю. Повна краса нашої природи, карпатські ліси, квітисті левади і багаті поля, наші ластівки і сарни, дятлі і борсуки знаходят милий відгук у наших серцях: Не забувайте нас! — кличуть звірята нашої землі, і ми розуміємо цей світ, що його з таким тонким мистецтвом відтворила Софія Парфанович.
Він прагне свободи і, хоч почуває себе добре серед людей золотого серця, все таки покидає солодку неволю та відходить у поля й ліси, на свободу.
Книжка для всіх: для дітей, юнацтва і для старших. Чарівна книжка!
— Звичайно, — погодився пан Вірстюк. — Між іншим, кілька днів тому, прийшов до мене з подібною скаргою Омельчуків Іван. Каже, дівка полола в городі, а цап наскочив на неї, кинув на землю й потовк.
— Ну, то самі бачите, пане лісничий, що треба вжити якихось заходів. Люди шанують вас і тому не роблять з того справи. Але, коли б так хтось пішов до лікаря, чи до Каси Хворих, і коли б зробили «визум пердум» (так селяни називали «візум репертум», тобто вислід лікарських оглядин), мали б ви трохи клопоту.
— Зрештою, це не моя корова чи пес, а лісова тварина, — боронив пан Вірстюк Цапуня.
— Але всі знають, що ви його вигодували й що у вас він навчився робити шкоду.
Гість закінчив курити, й встаючи, додав:
— Пане лісничий, треба цапа застрілити, і буде спокій вам і людям. Так просила переказати наша громада. Ну, а тепер бувайте здорові й не гнівайтеся. Ви ж самі знаєте, що до чого.
Дійсно, пан Вірстюк знав, що до чого, та все ж дуже зажурився. Навіть з дружиною радився. Як же стріляти Цапуня, якого всі в домі Вірстюків вважали за свою дитину? І однак треба було покласти край непорозумінням. То ж пан Вірстюк рішився.
Якраз надходив вечір. Червона куля, повільно спускаючись, заливала загравою ліс. У річці ломилась і морщилась широка червонозолота смуга. Риби, що підстрибували за комарями, виглядали, як золоті іскорки. Вікно лісничівки горіло в вечірньому світлі. Пан Вірстюк сидів за столом, викінчуючи звіт. Раптом почувся тупіт ніг та крик з городу: Тю на вас, щезайте! Один погляд перекопав пана Вірстюка, що це знову Цапуньо зі своїм стадом налетів на грядки пані Ганни.
Схопивши рушницю, лісничий вибіг на ганок та взяв на мушку Цапуня.
— Цапуню, втікай! — крикнув Славко перед вистрілом. — Тату! Тату! Тату! Нащо ти застрілив Цапуня?! — плакав хлопчик.
Але пан Вірстюк не забив Цапуня, він тільки пустив йому в спину шроту. Цапуньо впав, але зараз же підвівся та разом зі стадом помчав у ліс.
— Не плач, Славку, нічого йому не буде. Я хотів його застрілити, але пошкодував. Дістав він лише трохи шроту. Це буде йому добра наука. Коли ж це не поможе, доведеться застрілити.
Але помогло. З того часу ані Цапуньо, ані стадо не робили вже шкоди в селі. Іноді тільки Цапуньо вибігав на лісовий берег і дивився тужливими очима на лісничівку. Та вже він не наважувався туди зайти.
В ЛІСОВІЙ ГУЩАВИНІ
1. ПЕРШІ ДНІ В ЛІСНИЧІВЦІ
Мале жовте латасте щеня ледве навчилося ходити. Його товстенький тулуб вінчався великою головою та з трудом тримався на куцих лапках.
— Повинен був ще пожити трохи біля мами, такий ще маленький і слабкий, — жалувала лані Ганна псяче немовля.
— Нічого, звикне. А чим швидше, тим ліпше для нього. Є це звичайний кундель, нашої сільскої породи, але мати його досконало справлялася на ловах з диками і його теж я потребую для цієї справи, — говорив пан Вірстюк, приглядаючись до песика.
— Яке потішне! Іде й заточується.
— Але велика голова й оці куці, але грубі ноги вказують, що з нього виросте міцний пес.
— Не ліпше б тобі було взяти якогось породистого пса? Це ж простюх.
— Передусім, він зовсім не такий простюх, як тобі здається. Довга шовкова жовта шерсть та лапаті вуха нагадують, що в ньому є щось від сетера. Врешті, до ловів на дика найкраще надаються два роди псів: ямники і наші звичайні сільські пси. Ямники, хоч малі, дуже добре справляються з нагінкою диків. Інша справа одинець. Нагінка на одинця для пса небезпечна гра і до цього треба, так би мовити, спеціяліста.
— Тату, що таке одинець? — поцікавився Славко.
— Це, сину, старий, самотній дик. Звичайно, дики живуть стадами, чи невеликими групами. Мами, що їх, як і домашніх свиней, називають льохами, водять за собою молодих. З ними є й самці. Дики групами виходять на поля та риють їх, вибираючи з землі картоплю.
— Ага, я чув, як Микола вчора нарікав, що дики картоплю попсували.
— Вони і овес нищать. Пасуться й толочать його, завдаючи великої шкоди господарству. Тому ми на них і полюємо. А то розмножились би і не давали б жити.
— А що вони їдять в лісі? — питав далі Славко.
— В лісі вони також риють, вишукуючи личинок комах, хрущів, подекуди й коріння рослин з’їдають. Я покажу тобі, як виглядає в лісі їхня робота.
— Чи і в лісі дики шкідливі?
— Ні, вони там навіть корисні, бо винищують личинки шкідливих комах. А коріння дерев росте надто глибоко, щоб могли його псувати. Але якщо йде про одинця, старого дика, що відбивається від стада і ходить сам, то він злий і небезпечний. Два сильні ікла, які стирчать з його пащі, гострі, як ножі. Ними він тільки махне, і вже пса немає. Тож для полювання на одинця треба справних, а головне, обережних псів.