Юлія, або Запрошення до самовбивства

Вночі проїздили вузлову станцію Арись, Шульга, заглиблений у свої внутрішні переживання, був байдужий до того, де вони їхали, яка там станція, йому хоч Урсатьївська, хоч Янги–Юль, хоч навіть Самарканд, Бухара, а то й Хіва, занесена пісками, але його доброзичливий сусід, артилерійський капітан, який навиліт знав усе, що їх жде попереду, завчасно розштурхав Шульгу, попередив: «Будь напоготові, лейтенанте, зараз Арись, а там у станційному буфеті можуть давати спирт!». І вони бігли разом з такими, як і самі, в холодній темряві до примітивної споруди, яка гучно звалася вокзалом, товпилися в тісній черзі перед запльованим буфетом, простягали через дерев’яний бар’єр засняділій гладкій бабезі червоні тридцятки, хапали гранчасті склянки з синюватою рідиною, переливали її в себе з жадібною поквапливістю, задихаючись, безпорадно хапали зсудомлено роззявленим ротом повітря, тоді, переборовши мало не смертельний спазм, радісно хекали, підстрибом летіли, знов долаючи непривітну холодну темряву, до своїх вагонів, з їхньою залізною тугою, з кам’яновугільно–залізничним духом, з теплом майже домашнім для всіх цих безпритульних чоловіків, що давно вже забули про рідну домівку і не знали, чи й зазнають коли–небудь великого щастя повернення, здійснення отої тужливої надії, про яку ще зовсім недавно співав Шульзі капіташа: «И на поезде в мягком вагоне я к тебе, дорогая, примчусь…».

Він тулився на короткій вагонній полиці, десь під самою вагонною стелею, безглузда полиця впоперек вагона, впоперек руху, так що тебе ніби перепилює цим упертим, безнастанним залізним рухом і ти не належиш собі, а якійсь недовідомій сліпій силі, що вхопила тебе і несе кудись, тягне, і ти нічого не можеш вдіяти так само, як не міг тоді зупинити жінки з молодим, розпаленим тілом, коли вона сховалася від тебе за широкими дверима з шовковиці, сховалася до капіташі, до іншого чоловіка, до… бо ти виявився безсилим, ти зганьбився, капітулював, вибухнув, знищився, самознищився… Залізний поїзд рвався в темні далекі простори, а Шульга мовби відкочувався на своїй поперечній полиці назад, знов до Ташкента, знов до початків Азії, до своєї найбільшої ганьби і, може, найбільшого блаженства…

Вчорашня ніч у Ташкенті була страшна своєю грубістю, соромом, дикою хіттю і безконечним блаженством. Спершу сором від юначого безсилля перед жінкою, тоді розгубленість, згодом сліпа лють на неї і на капіташу, безсилий відчай від отого темного вовтузіння по той бік сірих широких дверей з шовковиці, звідки проривалися лиш поодинчі звуки, але кожен з них здатен був коли й не вбити Шульгу наповал, то принаймні довести до шалу й божевілля: то сухий шерех по дереву, так ніби капіташа торсав об двері своєю грубою шинелиною, то сопіння капіташі, то скрики Юлії, то знов шерехи, тупання, стукіт…