Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
За Стугною і за Россю печеніги покрадьки стежили за княжими посланцями, що бігли слідом за Перуном, дивувалися незбагненній затятості цих, здавалося б, лагідних людей, що з такою несамовитістю топтали бога, якому ще вчора поклонялися.
Ми ж не мали сорому навіть перед дикими печенігами, і вже так нам судилося довіку.
Сподівання тоді було, що потрощить Перуна на дніпровських порогах, де погине вся пам’ять його з шумом, та казано, ніби Перун проплив пороги, а вже тоді викинуло його на рінь, яка й зветься відтоді Перунова рінь, але то неправда, бо наш бог втонув у чорториях, заліг на самому дні і, пролежавши там тисячу літ, стане Чорнобогом, закам’яніє, підніметься над водами, над степами, здійметься під саме небо і прокляне!
Володимир не дбав про те, він сягнув висот, де не зважають на час і місце, в яких живуть і діють, він володів нами і нашими душами, цноти наші підносив до могуття й слави, злочини ж відповідно робив тисячократно тяжчими, але не знав того, а може, не хотів знати.
В Корсуні ми стояли цілу зиму, не було куди поспішати, так хрестили всю дружину, одного за одним, сьогодні тебе, завтра мене. Коли ж прибули до Києва і треба було хрестити сьогодні киян, а завтра всю Русь, царгородські ієреї розпачливо піднесли руки: «Як же се сподіяти?» Таїнство хрещення мало відбуватися неодмінно в храмі і для кожного прозеліта осібно. Тоді скільки ж храмів треба, щоб охрестити всіх киян, а тоді всю Русь? Багрянородна Анна і всі пресвітери, що з нею прибули, мабуть, вважали, що князь Володимир пошле поперед них гінців і звелить набудувати церков до їхнього прибуття і не простих церков, а з хрещальнями, де міг би прийняти таїнство нової віри і стар і млад, згідно з ученнями святих отців.
Князь ні гнівався, ні сміявся. Прикликав Добриню і тисяцьких та бояр, поставив перед царгородськими ієреями попів корсунських, поспитав: «Як тепер бути?»
Корсунський піп Настас, а за ним і Добриня, порадили зігнати всіх киян до Ручая, там їм влаштувати велику спільну купіль і так залучити в лоно нової віри. «Немає в сьому закону!» — закричали царгородські ієреї. «Зате є благо», — відповів їм Настас.
Закружляли київськими вуличками корсунські попи, намовляючи киян до нової віри, княжі биричі викрикували припросини Володимирові назавтра всім бути на березі, «а хто ж не буде на ріці, чи багатий чи бідний, убогий чи раб, той ворогом мені буде!»
І так зібрали людей охочих і наляканих, палких серцем і до всього байдужих, і сам князь Володимир став перед ними з словами хоч і не зовсім зрозумілими, але урочистими: «Господи боже, сотворивший небо и землю! Призри на новых людей твоих, и дай им увидети тебя, бога истинного, как увидели прочие народы христианские, и помоги мне на супротивного врага, да побежу козни его…»
Тоді, щоб узріти нового бога, загнано киян у воду, а над переляканими людьми в прилиплих до тіла білих сорочках одягнені в золоті шати ієреї оглашали незрозумілі заклинання. Після того їх випущено на берег не тільки оглашенними, але й християнами, не дбаючи навіть про те, щоб кожен новохрещений сповідував віру своєрідною присягою — читанням символу віри.
Хто хрестився з любов’ю, хто зі страхом, а були й такі, що закам’яніли серцем, як аспиди глухії, позатикали вуха, позатуляли очі, щоб не чути й не бачити, повтікали в ліси й пустоші, щоб жити з молитвами дідніми й отніми, з богами хоч і не пишними, та незрадливими.
Назимка була з ними.
Як те могло статися, чом не припровадив я її на берег Ручая, чом не став над нею, слухаючи гудіння ромейських молитов, од яких Назимка була б ще вродливішою і неприступнішою? Хіба ж я знав?
Коли ти біля княжих коней, то нелегко тобі відлучитися ні вдень, ні вночі. Молодша дружина, отроки, конюхи жительствують на княжім дворі, в гридниці, завжди під рукою у князя. Вже й не пам’ятаю, коли зумів я вирватися в город, та було те вночі, доводилося остерігатися сторожі, брама Горининого двору була висока й міцна, я шкрібся в неї, стиха натискував плечем, пробував погупувати ногою — ніхто мене не ждав. Ще згодом, умовившись з Корчаком, щоб доглянув моїх коней, прискочив я до знайомого двору, товкся в браму майже нахабно, але знов ніхто мені не відчиняв, ні голосу, ні шереху з того боку, так ніби все там умерло. Я вже мав би піти собі геть, відчаєний, аж раптом крізь щілину а брамі вдарило в мене зеленим холодом, ніби простромилася гостра крижина і дотикнулася мені до самого серця. Я закляк, прикипів до місця і аж застогнав: