Золото і анаконда
- Автор: Бломберг Рольф
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Золото і анаконда». Краткое содержание книги:
Про небезпечні пригоди експедиції, що вирушила на лови гігантської змії, про пошуки легендарного скарбу інків розповідає в книзі «Золото і анаконда» відомий шведський вчений і письменник Рольф Бломберг, який брав участь в цих мандрівках.
В Радянському Союзі демонструвався кінофільм «Анаконда», знятий автором книги та іншими учасниками експедиції, описаної в цій книзі.
Наші запаси були розраховані на місяць, але, звичайно, не на дванадцять чоловік: діставшись до річки Сан Хосе, на місце, яке Андраде вибрав вихідною точкою наших походів, більшу частину носильників ми мали повернути назад у Пільяро і залишити тільки двох, щонайбільше трьох пеонів. Опріч того, частину запасів ми планували залишити в складах по дорозі до річки Сан Хосе, щоб можна було скористатися ними, коли ми повертатимемось назад.
Харчування — одна з найскладніших проблем для тих, хто мандрує по Льянганаті, бо там, крім дичини, не знайдеш нічого їстівного. Оленів, гірських тапірів і ведмедів скільки завгодно, птахів теж, але, пояснив нам Андраде, на полювання треба згаяти стільки часу, що здобич не варта того.
Нарешті все було спаковано, і ми відзначили свій останній день в цивілізованій місцевості кількома чарками вина. Дон Панчо теж пристав до товариства і розважав нас розповідями про численних шукачів скарбів, яких йому довелося у своєму житті випроводжати в Льянганаті і потім знову зустрічати в Пільяро.
— Щоправда, — зауважив він, — їх не завжди можна було впізнати, коли вони поверталися. Йшли вони веселі, здорові, в новому одязі, а поверталися виснажені, худі, похмурі, неголені, обдерті. А деякі й зовсім не поверталися… Старий Кінтерос, супутник капітана Лоха, був останній, хто знайшов собі в Льянганаті смерть. Він шукав золото неподалік од річки Сан Хосе з одним пеоном, який був трохи не сповна розуму. Коли харчі вже кінчались, пеон пішов собі, залишивши Кінтероса напризволяще. Старий пробував повернутися сам, проте знесилів од голоду і важкого шляху, упав під деревом і більше не встав. Згодом д’Орсей натрапив на його кістяк.
— Він хоч знайшов колись золото? — спитав я.
— Знайшов, — відповів Андраде. — Якось він вирушив на пошуки з одним хлопцем на ім’я Елой Аро. Одного разу цей Аро видряпався на горб — теж біля Сан Хосе, — посковзнувся, дуже забився і не міг зразу підвестися. Лежачи, він почав длубати мох на скелі і побачив у камені жовту жилку, не товщу за кінську волосину. Аро покликав Кінтероса; той дістав пляшечку з якоюсь рідиною і помазав жилу. «Мідь», — заявив він, але все-таки відколов киркою кілька камінців. Згодом, повернувшись в Амбато, він оддав камінці на аналіз, і в них знайшли золото. Кінтерос одразу ж вирушив знову в горн, але вже без Аро, щоб надовбати із скелі золотоносних каменів. Та він ніяк не міг знайти те місце, бо зробив стільки піка (піка — прорубаний мачете шлях у заростях), що не знав, якою із них іти. Тоді він узяв з собою Аро, однак і це не допомогло.
Скільки розповідей про шукачів скарбів і золота мають такий кінець!
— Так, — сказав дон Панчо. — Наскільки я знаю, ще ніхто з тих, що ходили в Льянганаті, не знайшов собі там багатства. Колись давно там, правда, добували срібло й мідь, а під час визвольної війни мешканці Пільяро допомагали фінансувати похід Сімона Болівара сріблом із Льянганаті. Але відтоді там більше нічого цінного не знаходили. Звичайно, для Пільяро Льянганаті по-своєму — справжня скарбниця. Тут треба було б поставити пам’ятник Вальверде. Скільки грошей залишили в Пільяро шукачі скарбів, розраховуючись із носильниками та провідниками, закуповуючи харчі, платячи тут мені за… гм… одне слово, ваше здоров’я!
Другого дня вранці, о пів на шосту, нашвидку поснідавши, ми вирушили в Льянганаті. Густав верхи, а решта — пішки. (Сам я майже ніколи не беру коня, бо для мене легше йти, ніж їхати верхи без звички). Дехто з носильників привів із собою осла і поклав на нього свій вантаж, щоб поки що не дуже стомлюватись. Після Ель Пончо, перевалу на горі Гуапа, який ще називають «воротами в Льянганаті», все одно доведеться відсилати всіх ослів назад, а вантаж нести самим, бо далі починається місцевість, по якій не пройде жодна в’ючна тварина.