У країні ягуарів
- Автор: Молнар Габор
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «У країні ягуарів». Краткое содержание книги:
Чимало небезпек чатували в тропічних хащах на сміливого мисливця й колекціонера. Але прагнення будь-що вивчити цей таємничий, звабливий край заохочували до подорожі. Спочатку в складі експедиції, а потім сам Г. Молнар побував у багатьох ще не досліджених районах бразільських джунглів.
У своїй книзі автор розповідає про цікаві пригоди, що трапилися з ним у джунглях, про труднощі, які йому доводилося долати, про боротьбу з тропічними хворобами, хижими звірями та зміями, яскраво описує тваринний і рослинний світ цього краю.
«Хатина знову стане пусткою», — думаю, дивлячись на свою хижу у рожевому світанні. Вона стоїть високо на березі і навіть під час повені води Тапажосу не заливають її. Човен уже готовий. Усі речі укладено — спорядження, ящики, харчі, фаринья. Збоку, між ящиками, лежать довгі жердини. Ними відштовхуватимусь на мілководді та в болотах, де весло ні до чого. Спорядження на випадок дощу прикрито двома циновками, сплетеними з листя пальми урукурі. Та й мені вони в негоду правитимуть за дах. Місцеві жителі називають таке накриття жапою. Рушницю-дробовку, два вінчестери, дві дволезові сокири і два ножі-теркадо для прорубування дороги в джунглях теж кладу під жапи. Запас сірників, плівки для фотоапарата ховаю в залізну банку з-під печива і обмотую покришку ізоляційною стрічкою. Це від вологи. Фотоапарат кладу в ящик поруч з байкою.
Я багато чого навчився від кабоклів, з якими разом полював. Завдяки їм знаю гущавину й болота джунглів і почуваю себе серед них так вільно, мов дикий звір. За багато років, прожитих у тропічних лісах, я пристосувався до тутешніх умов.
Аптечку я теж поклав під жапи. В ній багато йоду, а ще більше — хініну; є в ній і бинти, ножиці, таблетки від головного болю і торбинка з гіркою сіллю. У скляній пляшечці пересипається грамів п'ятдесят кристаликів марганцівки, що, як і хінін, для мене найцінніша з медикаментів. Сиворотки проти укусів отруйних змій і шприца в мене немає. Ризиковано вирушати без цього в джунглі, але нічого не вдієш. Дуже дорога вакцина, та й важко її дістати в цих місцях. Отже, як порятунок від укусів отруйних змій лишається гострий ніж, міцний розчин марганцівки, яка знешкоджує отруту змії, ну і, найголовніше, — обачність.
А втім, я отруйних змій не дуже боюся, бо добре знаю їхні звички.
Хініну, якого в джунглях треба найбільше, на щастя, маю багато, його мені дали на плантації Форда безплатно. Тут усім робітникам і службовцям видають його в необмеженій кількості.
Чомусь згадався мені Абелардо. Я не можу повірити, що цей веселий чорнявий чолов'яга — звичайний убивця. Але ж Пінто, його друг, таки в могилі. Як кабоклу попав на той світ, знають лише він сам і Абелардо. Обидва мали сорокачотирьохміліметрові вінчестери, а в хатині, де друзі пили горілку, був єдиний свідок — гасова лампа.
Від берегової гущавини чути рівномірні сплески весел. До мене пливе молодий кабоклу.
— Бом діас! Добрий день, сеньйоре, — вітається він, коли човен його порівнявся з моїм.
— Бом діас! — відповідаю на вітання і беру в нього пачку газет, перев'язану шпагатом, і лист. Цей парубок не вперше привозить мені пошту. В його човні на дні лежить куя — чашка, вирізана з тикви. З цієї посудини п'ють, а також вичерпують нею воду з човна. Юнак поклав на сидіння старенький сорокачотирьохміліметровий вінчестер. Таку зброю тут має кожен. Патрони до неї можна дістати скрізь, де тільки є торговці.
Тримаючи під пахвою газети, розриваю лист від Національного угорського музею. Всього кілька рядків — чергова подяка за надіслані кілька сот комах. Це вже третя подяка за колекції. Я вже звик, що, крім подяки, музей мені нічого не надсилає. Гроші, потрібні для життя і колекціонування, роздобуваю іншим шляхом — здебільшого важкою, виснажливою працею.
Пошту мені надсилають ще на стару адресу — Боа-Віста. Тепер це поселення звуть Фордландією, за йменням плантатора Форда, який вирішив остаточно привласнити масив на мільйон гектарів. Форд купив його в іншого плантатора за дві тисячі двісті доларів. Вони вклали в цю плантацію вже майже вісім мільйонів доларів, а наслідки дуже сумні, бо на спаленому тропічним сонцем грунті каучукові дерева ростуть погано. Сонце спалює саджанці, а дощі змивають гумус.
Тепер Форд розчищає нову ділянку під плантацію. Ліс вирубують близько чотирьох тисяч кабоклу, яких зігнали сюди злидні.
У бараках найближчої фазенди їх живе щось чотириста чоловік. Кабоклу під пильним оком десятків наглядачів садять також лимони, апельсини та банани. Коли повернусь з Купарі, теж влаштуюсь наглядачем на плантації. Обов'язки ці для мене не дуже приємні, але, думаю, все буде гаразд, бо кабоклу ставляться до мене добре. Адже я жив і живу на одному з ними хлібі.
Кабоклу. Я уже згадував не раз про цих жителів бразильських джунглів. Це суміш тубільців, негритянських невільників з Африки і білих предків. Колір шкіри у них темний, як і їхнє важке, злиденне життя. Кабоклу здебільшого веселі, чесні, доброзичливі, схильні до романтики люди. Але хай стережеться той, хто їх розгнівить. Тоді кабоклу стають дуже люті…
Я поважаю цих славних мешканців джунглів. Ось з такими людьми я досі виїздив у експедиції.