У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я вже не був поблажливий до завважених тоді мною добрих намірів акторів, виконавців ролей Ариції, Ісмени та Іполита, переконливо віддати в репліках та грі ніжність або гнів. Не тому, що ці артисти, — вони були ті самі, що й раніше, — не силкувалися з колишнім розумінням ролей надати своєму голосові відтінку лагідносте чи зумисної двозначносте, а своїм жестам — трагічної лагідносте або ж благальної солодкавости. їхні інтонації наказували голосові: «Будь солоденьким, щебечи як соловейко, песть» — або навпаки: «Будь безтямним» — і зараз же кидалися до нього, щоб порвати його своїм шалом. Проте непокірний голос виривався з-під їхнього диктату, він затято зоставався їхнім голосом з його фізичними ґанджами та красотами, з його звичною вульгарністю і звичною награністю і все ще розкривався як цілий букет акустичних і соціальних явищ, непідвладний почуттю декламованих віршів.

Так само жест казав тим артистам, казав їхнім рукам, їхнім пеплумам: «Будьте величні». Але неслухи-члени дозволяли напинатися — між раменом і ліктем — біцепсові, який геть не знав ролі; вони свідчили й далі про нудне, сіре че'вріння і в’язали не расінівські рими, а вузли м’язів; а їхнє рясне одіння, яким вони драпувалися, опадало сторчма, і тільки оприсклива м’якість тканини опиралася ще законові тяжіння. У цю мить дамуля, яка сиділа біля мене, скрикнула: