Адвокат із Личаківської
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7114-9
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Адвокат із Личаківської». Краткое содержание книги:
Самогубство – чи вбивство? Пошуки істини водять Кошового темними лабіринтами львівських вулиць. На його шляху – зухвалі батяри, міські кримінальні королі та російські терористи-бомбісти. А ще поліцейський комісар Марек Віхура, в якого Клим постійно плутається під ногами. Правда приголомшить Кошового та його нового відданого друга Йозефа Шацького. Й назавжди змінить долю загадкової та впливової красуні Магди Богданович…
Двірник, явно не очікуючи такої стрімкої словесної атаки, мовчки похитав великою кудлатою головою.
– Заплатив за це тобі пан Сойка. Як кажуть у нас цигани, позолотив ручку. Нічого, не журися. Я скажу панові Генику: ти робив усе вірно, чесно й сумлінно. Мо’, він тобі ще підкине кілька крейцерів.
Останнє припущення прозвучало так переконливо, що двірник уже не гарикався – відчинив браму, пустив гостей до парадного. Боковим зором Кошовий вловив його простягнуту, складену човником правицю, красномовно ляснув себе по кишенях. Візник же, котрий сунув слідом, на мить зупинився, витяг і поклав у човник власну монетку. Коли ж рушили, пробурчав Климові в спину:
– Так само будете винні. Не платитиму ж я за вас кругом.
– Розберемося! – відмахнувся Кошовий, в якого чомусь стрімко поліпшився настрій.
Розташування сходів тут було для київського адвоката не дуже звичним.
Пройшовши головний хід та оминувши його, Клим піднявся сходами на широку веранду з бильцями, котра відкривала вид на двір ізсередини й вела прямо до потрібних дверей. Уявивши, як воно – коли отак, серед ночі, повертаєшся п’яним, це ж в’язи можна легко скрутити, Клим нарешті дістався кінцевої мети.
Видихнув.
Замолотив у двері.
Коли звідти ніхто не відповів, почав грюкати сильніше. Від такого будь-який запеклий сплюх мав прочуняти. За Євгеном Сойкою раніше не водилося звички валятися в ліжку довго, та звичкам властиво мінятися…
Тю, скільки можна спати. Навіть для ледаря занадто. А пан Геник, судячи з почутого, байдиків у Львові не бив.
Чергова порція ударів знову не дала результату. Зсередини ніхто не рухався.
Там, здається, взагалі не було живої душі.
Але ж якби Кошовий помилився і Сойка вийшов зранку у справах, для чого тоді двірнику з бульбастим носом морочити їм голову… Отакий він капосний, вирішив показати тут свою владу…
– Чого б ото лупати! Знадвору вас чути!
Ні, не схоже. Двірник уже сам піднявся на поверх, стояв на веранді й відсапувався.
– Ти ж казав – пан Геник удома! – дорікнув Кошовий.
– Він і є вдома! Повз мене не проходив, бігме! Повз мене взагалі тут ніхто не пройде! – скипів бульбастий. – Попередив мене ще вчора, ви правильно вгадали, пане! Мовляв, нині працюватиме вдома, нікого не пускати. Про кожного окремого доповідати, й то коли кричатиме – домовлявся, призначено, як ви оце тут! Відійдіть!
Тепер уже двірник молотив у двері. Клим визнав – кулаки в того значно сильніші за його власні. Гуркіт, припустив він, уже розбуркав би навіть сплячу красуню з тієї старої казки…
Стукіт затих.
– Щось не те, – промимрив двірник, пошкрібши свого круглого носа. – Щось не так.
Ніби думки Климові прочитав.
– Двері якось можна відчинити без жильця?
– Можна все. Власнику тільки треба сказати, панові Зінгеру. Але чи треба…
– Слухай, пан Сойка не виходив нікуди! Сам же божишся! Він не старий, але старший за мене на п’ять років! Хтозна, міг захворіти! Серцеві напади хапають і не дуже старих чоловіків, я про це в газетах…
– Ну, з вашими газетами! – скривився двірник. – Не в газетах справа. Пан Геник якось мені обмовився про щось подібне. Питаю не так давно: як, мовляв, ваші справи, пане Генику? То завжди говорить – добре, а тоді пожалівся, ніби в грудях ниє. Я ще поспівчував, не без того…
Терпець Кошовому урвався. Він уже не зважав навіть на візника, котрий весь цей час похмуро мовчав, стежачи за подіями з-під лоба, відчеканив:
– Біжи по власника!
– Пощо власник?
– Тьху ти! Ламати двері без його присутності не маємо права! І доктора треба, про всяк випадок.
– Пощо лікаря?
– О Господи! Боліло в грудях, різне може статися.
Бульбастий уже не сперечався – потупцяв виконувати. Захар Гнатишин вперся об бильця гузном і завмер в очікуванні розрахунку з таким кислим виглядом, що від самого цього Климові зробилося недобре.
Домовласник, череватий єврей з рясно вкритим крапельками поту лицем та рідкими кущиками волосся на видовженому черепі, прибіг дуже швидко. Тараторив – не лізе в особисте життя жильців, принципово не тримає в себе запасних ключів, аби не було спокуси прийти, коли нікого нема вдома. Ще й почав казати, як інші, не дуже совісні пани часом чинять інакше. Кошовий остаточно забув про чемність, тупнув ногою, грюкнув носаком об зачинені двері. Більше нічого пояснювати не треба: товстун розпорядився нести сокиру.