На другому березі (збірник)
- Автор: Антонич Богдан-Ігор Васильович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 973-966-03-5995-6
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «На другому березі (збірник)». Краткое содержание книги:
До книжки увійшли фрагменти із незакінченого роману «На другому березі», а також значна частина поетичного доробку Богдана– Ігоря Антонича.
Подивився в вікно.
Дощ саме ущух. Сиве, важке рядно неба висіло над розмоклим, розхляпаним подвір'ям. Сіяла ще дрібна, рідка мжичка.
– Хай собі, але погода таки погана.
Люди базікають про мене, верзуть ні те, ні це. Хай собі… Проте з мене хіба порядна людина.
Захлиснувся новою струєю нудьги. Знову позіхнув протяжно.
– Все ж таки хіба…
Хтось застукав до дверей.
– Прошу.
Відчинилися широко, й замаяла в них висока тінь Шута.
– Чого вам треба? Я сьогодні не урядую.
Тінь мигнула вздовж білої стіни.
– Знаю. Я не в урядовій справі.
Друга, нижча тінь піднеслася від вікна, ворухнулася на підлозі й наблизилася до стола.
– Ми з собою тепер не маємо вже приватних справ.
Згірдливий вимах рукою.
– Я не за жінку, я…
Відповів глумливий регіт на кріслі біля стола.
Тінь на стіні з правої пригорбилася ще більше, вигнулася в каблук.
– Я за…
Тінь на долівці здригнула.
– Чого вам треба?
Тінь на стіні посунулася кілька кроків наперед.
– Ви знаєте, чого мені треба.
– Ніколи.
– Ви напевно знаєте.
Голос дзвенів сильно, виразно, гостро.
– Але ж ні.
Мовчання.
Гнівний жест рукою на кріслі.
– Не марудьте, старий!
Знічев'я в повітрі щось перервалося, тріснула якась струна.
– Соня… Моя єдина Соня… Моя єдина потіха, надія, підпора, єдина товаришка на старість… Моє єдине щастя, осолода, радість… Моя єдина поміч… Моя мрія…
– Теретеретере, старий! Ще раз питаюся, чого вам треба?
Тінь на стіні метнулася, наче зранений в саме серце звір.
– Ви падлюка… Ви-и-и… Ви не знаєте, чого мені тре… Що ви з неї зробили?
Тінь на підлозі перехилилася набік.
– Я з неї нічого не зробив. Я з неї не хочу нічого робити. Справді не маю охоти. Я вашої доньки не знав, не знаю й не бажаю собі її пізнати. Мене ваша донька ані не гріє, ані не холодить! Хай собі! Мені до неї байдуже. Розумієте мене, старий, байдуже. Бай-ду-же. Це мої останні слова. Прощайте.
На підлозі майнула тінь простягненої руки.
– Більше не маю приємності з вами говорити. Прощайте.
Тінь на стіні випрямилася на ввесь ріст.
– Брехня…
Нетерпеливий порух тіні на долівці.
– Будьте здорові.
Тінь на стіні захиталася, мов підрізаний дуб.
– Брешеш, падлюко.
Тінь на підлозі піднеслася з крісла.
– Заспокійся, старий. Сідай собі. Відпічни трохи, відітхни. Захлистуєшся криком. Спокійно, спо-кій-но. Ну добре. Так, так… Розумієте мене: спо-кій-но.
Висока тінь перенеслася із стіни на долівку, а, навпаки, низька з підлоги – на стіну. Перша підійшла до крісла, затрималася на долівці біля його ніг, причикнула й скоротилася. Друга мерехтіла неспокійно з одного краю стіни на другий.
Голос став набряклий розпукою, благальний, покірливий, протяжний, майже м'який та ніжний.
– Моя Соня… Моя бідна Соня…
Раптово бризнув болем.
– Не грайтеся із мною, наче з котом, не грайтеся із мною в піжмурки. Ви не були батьком. Ви не знаєте. Скажіть, що буде з нею, що буде тепер…
Рухлива тінь задержалася посередині стіни. Холодний, роблений, ніяковий голос.
– Що мені до цього?
Тінь коло крісла ще більше похилилася вниз. Гарячий, пристрасний, розбільний, тремтливий тембр.
– Що вам до цього? Благаю: скінчіть, скінчіть уже раз. Не пускайте туману. Говорім щиро, зовсім щиро. Скажіть голу правду.
Низька тінь приблизилася до крісла.
– Хочете голу правду? Хай! Хі-хі-хі-хі… Покотилися шепотом слова їдкі, отруйні, гострі, зловтішні, єхидні, злорадісні, гадючі, троюдні.
– Слухай, старий, твоя донька повія.
В цю мить піднеслися дві мозолисті, жилаві долоні, намацали плюш піджака, гладку сорочку на грудях, шовкову краватку, непорочно білий, тугий комірчик…
…………………………………………………………………
В годині десятій перед полуднем чули прохожі хрипкий, здавлений крик, що добувався з кімнати начальника стації:
– Рятунку… рятун… ря…