Господиня

Почекавши хвильку, розрадниця кахикнула.

— Здається, що моя інтуїція таки не підвела мене.

— Кеті,— повільно, ледь-ледь чутно промовила я, — чому ви взяли собі людське ім’я? Ви так почуваєтеся… гармонійніше? Я маю на увазі вас і вашу носительку.

Мені і про Курта хотілося запитати, але то було дуже особисте, і неправильно розпитувати про таке кого-інде, навіть якщо це його дружина. Я подумала, що й так забагато собі дозволила, проте розрадниця засміялася.

— О ні, Вандрівнице. Що ти! Хіба я тобі не розповідала? Гм. Та, може, й не розповідала, бо моя робота полягає в тому, щоб слухати, а не балакати. Здебільшого душі, з якими я спілкуюся, не потребують підбадьорення так, як ти… Отож… я була з перших переселенців на Землю. Це сталося ще тоді, коли люди навіть не здогадувалися про наше існування. Мені доводилося сусідити з людьми, тож ми з Куртом декілька років поспіль мали в усьому вдавати своїх носіїв. І навіть переїхавши за місто, не можна було втрачати пильності, бо завжди поруч могла опинитися людина. Отак я й стала Кеті. До того ж моє колишнє ім’я в перекладі становило чотирнадцять слів, які ніяк не хотіли у зручний спосіб скорочуватися, — розрадниця усміхнулася. Сонячне світло, що навскісно падало крізь шибку, відбилося від її очей і затанцювало на стіні сріблясто-зеленими зайчиками, а її смарагдові райдужки заблищали й запереливалися.

Я навіть подумати не могла, що ця м’яка і лагідна жінка була на передовій. Мені знадобилася хвилина, аби це перетравити. Я уважно на неї подивилася — з подивом і — несподівано — більшою повагою. Так сталося, що я ніколи не сприймала розрадників усерйоз — досі. Вони існували для тих, хто був змушений боротися, для слабаків, і мені було соромно сюди ходити. Але дізнавшись історію Кеті, я стала почуватися поруч із нею не так ніяково. Виявляється, вона розуміє, що таке сила.

— Вас це не турбувало? — запитала я. — Що ви мусите вдавати людину?

— Ні, не дуже. Розумієш, я щосили намагалася призвичаїтися до носительки. Так багато нового, просто перевантаження емоціями! Спершу я тільки й могла керуватися усталеними шаблонами.

— А Курт… Ви вирішили залишитися з чоловіком вашої носительки? Потому як усе скінчилося?

Запитання було з натяком, і Кеті це одразу зрозуміла. Вона вмостилася на своєму кріслі, підгорнувши під себе ноги, і, спрямувавши замислений погляд кудись понад моєю головою, відповіла:

— Так, я обрала Курта, а він обрав мене. Спочатку, звісно, то була випадковість. Так сталося, що ми виконували спільне завдання. І, цілком природно, проводячи чимало часу разом і поділяючи небезпеку нашої місії, ми зблизилися. Як ректор університету Курт багато з ким спілкувався, розумієш, і водночас наш будинок правив за станцію втілення. До нас у гості часто приходили люди. І коли вони ступали на поріг, то представники нашого виду одразу виходили. Ми мали бути дуже меткими й обережними — сама знаєш, як носії схильні до насильства. Кожен день ми проживали з думкою, що будь-якої миті можемо наразитися на остаточну смерть. Нас не полишали напруження і страх.