Війни художників

— Правильно. Дружать із сильним, — погодився Черчилль. — Слабак, навпаки, сам напрошується у друзі до сильного.

— Виступаючи у танковому військовому училищі під Берліном, Гітлер знову говорив про необхідність початку швидкого руху Німеччини на схід.

— Це точна інформація? — явно зацікавлено запитав Черчилль, випускаючи вгору кільця диму і уважно спостерігаючи, як вони, повільно похитуючись, підіймаються вгору і розчиняються у повітрі.

— Абсолютно, — запевнив Мензіс. — Ми маємо стенограму виступу.

— Язик його — ворог його! Єфрейтор зірвався! Мені здається, що коли він виступає і починає кричати, то входить у транс, а мізки не встигають за язиком. Похід вермахту на схід — це був би непоганий шанс для Британії передихнути. Треба, щоб про цей виступ обов’язково дізнався Сталін.

— Я вважаю, що радянська розвідка вже доповіла йому.

— А якщо ні? — Черчилль уважно подивився на Мензіса. Мало хто міг витримати його погляд.

Мензіс опустив очі.

— Це неважко виправити, ми передамо стенограму через радянського посла Майського, не сумніваюся, що Сталін клюне на цю наживку і накаже розвідці надати підтвердження.

— І вони його отримають! — Черчилль стиснув кулак правої руки і вдарив ним по долоні лівої. — Обов’язково отримають! Але у виступі мало потрібної нам конкретики. Треба, аби Сталін вважав, що удар буде не на Захід, а саме на Схід і якщо не сьогодні, то завтра. Потрібно щодня сіяти між Сталіном і Гітлером насіння недовіри. Чуєте, Мензісе? Ми не повинні допустити цього шлюбу! Якщо вони, не дай боже, поберуться, Британії і Франції кінець. Та що там Британії і Франції. Всьому світу кінець! Треба, щоб Сталін чекав удару на схід. Потрібна якась конкретика, — Черчилль замислено барабанив пальцями по столу. — Скажімо, що готується провокація — напад на якусь німецьку делегацію, що зараз перебуває в СРСР.

— На яку саме? — подав голос Мензіс.

— Не має значення. Деталі не так важливі. Це може бути напад хоча б на тих же німецьких художників, таких дорогих фюреру. Влаштуйте витік інформації, що буде провокація з нападом на цю делегацію. Скажімо, самих німців, переодягнених у форму НКВС. Це привід, провокація, як було на кордоні з Польщею.

— Навіщо нам підігрувати Чемберлену? — здивувався Мензіс. — Ця операція піде йому в актив.

— Тому, любий Стюарте, що план удару Гітлера на захід, який бельгійці дістали з німецького літака, — це не блеф.

— Ви про літак з офіцером німецького генштабу, що заблукав і сів у Бельгії? Ми не маємо підтвердження справжності документів, що були в ньому. Не думаєте, my lord, що то може бути дезінформацією від служб Канаріса чи Гейдріха? — запитав Мензіс.

— Яка дезінформація, Стюарте?! — майже вигукнув Черчилль. Попіл з його сигари розсипався на килим, що вкривав підлогу. Він цього не помітив. — Це випадок, який трапляється раз на сто років і відкриває карти гравців! Час до нападу відлічується днями! Причому зупинити вже нічого не можна. Це бомба із включеним часовим механізмом! А щодо підтримки… Чемберлен уже вкрай непопулярний у Британії. Після того, як Гітлер атакує західні держави, уряд Чемберлена впаде. А наступним прем’єром буду я. І мені не потрібен союз Гітлер — Сталін. То буде кошмаром і для Британії, і для всього світу!