Талановитий містер Ріплі

Його найбільшою помилкою було те, що він ніколи не тримався одного місця, подумав Том, як-от тієї роботи в бухгалтерії універмагу, яка могла перерости в щось більше, якби він не зневірився у повільному просуванні щаблями кар’єрної драбини. Правду кажучи, у тому, що йому завжди бракувало наполегливості, він певною мірою звинувачував тітку Дотті, яка в дитинстві ніколи не вірила в нього, чим би він не займався. Коли йому було тринадцять, він узявся розвозити газети й отримав від редакції срібну медаль «За ввічливість, гарну службу й відповідальність». Том пригадував той час і наче дивився на зовсім іншу людину — тоді він був худорлявим хлопчиськом, який постійно шмигав носом, але таки зміг отримати ту срібну медаль. Тітка Дотті особливо ненавиділа його, коли Том хворів. Вона брала носовичок і з такою люттю витирала йому носа, що мало його не відривала.

Том корчився, коли згадував про це, лежачи у своєму шезлонгу, але корчився елегантно, поправляючи при цьому складки на штанях.

Він пригадував усі клятви, які давав собі ще у восьмирічному віці, обіцяючи втекти від тітки Дотті, пригадував жорстокі сцени, які йому тоді уявлялися: як тітка Дотті намагається втримати його в будинку, а він відбивається від неї кулаками, кидає на підлогу й душить її, а тоді зриває з сукні її велику брошку й сотню разів устромляє її у тітчине горло. Він утік, коли йому було сімнадцять, але тоді його повернули. Він утік знову, коли йому було двадцять, і того разу йому пощастило. А тоді його до болю вразила власна наївність і те, як мало він знав про справжній світ, наче більшість свого часу він витратив на ненависть до тітки Дотті й вигадливі плани, як би від неї утекти, а тоді вже не було коли вчитися й дорослішати. Він пригадав, як почувався тоді, коли його вигнали з роботи на складі в перший же місяць перебування у Нью-Йорку. Він пропрацював там менш як два тижні, бо йому бракувало сили по вісім годин на день підіймати важезні кошики з апельсинами. Коли його звільнили, Том подумав, що це було страшенно несправедливо. Тоді він вирішив, що у світі повно таких Саймонів Леґрі, а для того, щоб працювати на його складі, треба бути таким міцним і кремезним, як горила, інакше доведеться померти з голоду. Він пригадав, що одразу після звільнення поцупив хлібину з прилавка гастроному, приніс додому й жадібно поглинув її, переконаний, що світ винен йому не лише цю одну хлібину, а щось набагато більше.

— Містере Ріплі? — До нього схилилась одна з англійок, яка днями опинилась поряд із ним на канапі під час чаювання. — Ми хотіли поцікавитись, чи не бажаєте приєднатися до нас і зіграти партію у бридж? Гра розпочнеться десь за п’ятнадцять хвилин.

Том ґречно випростався у шезлонгу.

— Дуже вдячний за запрошення, але я радше залишуся на палубі. До того ж я не найкращий гравець у бридж.

— Ох, та ми теж! Ну що ж, тоді іншим разом. — Вона посміхнулась і пішла.

Том знову примостився у шезлонгу, натягнув кашкета на очі й схрестив на грудях руки. Він знав, що своєю замкнутістю і байдужістю до компанії інших людей він викликає плітки серед пасажирів корабля. Адже він не запрошував на танець жодну із тих дурненьких дівчаток, які, хихикаючи, поглядали в його бік під час вечірніх танців. Він уявляв собі домисли пасажирів: «Невже він американець? Гадаю, що так, але він поводиться так, наче зовсім не американець, хіба ні? Більшість американців такі галасливі. А він страшенно стриманий, хоча на вигляд йому не більш як двадцять три. Мабуть, у нього на думці щось дуже серйозне».