Книга дзеркал

Унизу були вітальня, кухня, ванна і комірчина. Нагорі — бібліотека, дві спальні, ще одна ванна кімната і гардеробна, достатньо велика, щоб за потреби її використовувати як додаткову спальню. У підвалі був маленький винний льох і спортзал із гирями, розкиданими по підлозі, зі стелі спускався червоний підвісний мішок для боксу «Еверласт», а пара боксерських рукавиць звисала з гвіздка на стіні. У спортзалі тхнуло потом і чоловічим дезодорантом.

Я завжди був педантичним хлопцем, тому організація бібліотеки Вайдера здавалася радше привілеєм, ніж роботою. Полиці заповнювалися рідкісними виданнями та назвами, про які я навіть ніколи не чув. Більш ніж половина з них — підручники з медицини, психології та психіатрії, а решта — література, мистецтво та історія. Я так спланував свій час, щоб половина залишалася на читання, оскільки сумнівався, що професор захоче позичити мені будь-який із його цінних томів.

Я був тут вже вдруге за тиждень і зробив невеличку перерву на обід. Смакуючи сандвіч, який приніс із собою, і, дивлячись через вікно на озеро, я усвідомив, що будинок, як і його власник, мав на мене дивний вплив. Він водночас і приваблював, і відштовхував.

Він приваблював мене, бо то був саме такий будинок, у якому я хотів би жити, якби був успішним письменником і якби той успіх заповнив мої кишені купою грошей. Оскільки моє навчання у Принстоні добігало кінця і я почав серйозно задумуватися про те, що робитиму далі, я надзвичайно хвилювався, що все піде не так, як того хотілося. Кілька оповідань, які я на той час розіслав у літературні журнали, дістали відмови, хоча деякі з них супроводжувалися словами заохочення від редакторів. Я працював над романом, але не зовсім розумів, чи справді він вартий напруженої роботи.

Альтернативою могло б бути нудне життя жалюгідного відлюдькуватого вчителя англійської мови в якомусь маленькому містечку, в оточенні глумливих підлітків. Я б докотився до життя у твідових піджаках зі шкіряними латками на ліктях та з папкою, у якій зберігав би чернетку книжки, яку ніколи не закінчу, і яка була б ярмом на моїй шиї.

Будинок видався мені загальновизнаним символом успіху, і на декілька хвилин я уявив, що він мій, що я живу там із жінкою, яку кохаю і яка вже стала моєю дружиною. Я зробив перерву перед написанням наступного бестселера і спокійно й розслаблено чекаю на Лору, щоб разом провести вечір у «Таверн» на Ґрін-стрит чи в «Фор Сізонз», де нас би впізнавали та зацікавлено й захоплено спостерігали за нами.

Але цей образ швидко почав танути, наче від контакту з руйнівною хімічною субстанцією, коли я згадав: дім належить чоловіку, якому я не зовсім довіряю. Хоча я був схильний вірити, що Лора казала мені правду і їхні стосунки були суто професійні, щоразу в тому будинку я не міг приборкати свою уяву. Наче я бачив, як вони паруються просто на дивані у вітальні або як піднімаються в спальню, вже голі, й розважаються там, допоки не впадуть на простирадла. Я уявляв всі збочені ігри, до яких докотилася Лора, щоб роздражнити старого, повзаючи під його столом зі спокусливою посмішкою на обличчі, у той час як він розстібав штани й робив непристойні натяки.