Венера в хутрі

— То відштовхни й мене, коли наситишся, — погодився я. — Я хочу бути твоїм рабом.

— Я відчуваю, що в мені дрімають небезпечні нахили, — повела вона далі, коли ми удвох пройшли декілька кроків. — Ти пробуджуєш їх, і це тобі не на користь. Ти умієш так спокусливо зображати спрагу плоті, жорстокість, пиху... Що скажеш на те, якщо я на тобі першому випробую, на що здатна? Як Діонісій, який звелів випробувати винахід залізного бика, першим засмаживши в ньому винахідника, щоб переконатися, чи справді стогін і передсмертне хрипіння, яке долинає з залізного черева, нагадує рик бика.

Може, я і є таким жіночим втіленням Діонісія?

— Будь ним! — вигукнув я. — Тоді сповняться мої марення! Я належу тобі — у добрі чи злі! Обирай сама! Мене жене доля, виплекана моєю душею, — всемогутній, демонічний потяг.

* * *

"Коханий мій!

Не хочу тебе бачити ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра — аж увечері... моїм рабом.

Твоя господиня Ванда"

Слова "моїм рабом" були підкреслені. Я прочитав послання, одержане рано-вранці, ще раз, звелів осідлати осла, цю справжню учену тварину, і подався в гори, щоб серед величної краси Карпат заглушити свою жагу, свою солодку млість.

* * *

І ось я повернувся, втомлений, зголоджений, спраглий, та насамперед закоханий. Я притьмом переодягаюся і вже за мить стукаю у її двері.

— Заходьте!

Я переступаю поріг. Вона стоїть посеред кімнати в білій атласній сукні, яка струменить її тілом, немов світло, та пурпуровій атласній кацабайці, оздобленій розкішним горностаєвим хутром; на присипаним пудрою, наче снігом, волоссі — маленька діамантова діадема; руки схрещені на грудях, брови насуплені.

— Вандо!

Я кваплюся їй назустріч, хочу обійняти, поцілувати. Вона відступає крок назад, міряє мене поглядом згори додолу.

— Рабе!

— Господине!

Я стаю навколішки і цілую поділ її сукні.

— Ось так воно ліпше...

— О, яка ти гарна!

— Подобаюся тобі? — Ванда підходить до дзеркала, з гордовитою втіхою розглядаючи своє відображення.

— Ти зводиш мене з розуму!

Вона зневажливо скривила нижню губку й глузливо глянула на мене з-під примружених повік.

— Подай мені батога! Я озирнувся по кімнаті.

— Ні! — скрикнула вона. — Стій на колінах!

Ванда підійшла до коминка, взяла з полички батога і, не зводячи з мене усміхненого погляду, шмагонула ним у повітрі, а тоді спроквола заходилася закочувати рукави своєї хутряної кацабайки.

— Дивовижна жінка! — вигукнув я.

— Мовчи, рабе! — обличчя її раптом спохмурніло, ба, навіть набуло зловісних рис.

Вона вперіщила мене батогом. А вже наступної миті ніжно обвила рукою за шию і співчутливо схилилася наді мною.

— Я завдала тобі болю? — запитала сполохано й зніяковіло водночас.

— Ні, — заперечив я. — А навіть якби й було боляче, то завданий тобою біль для мене насолода. Шмагай мене, якщо це приносить тобі задоволення!