Пригоди в оргазмотроні
- Автор: Тернер Крістофер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-512-4
- Переводчик: Назар Агаджанян
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Пригоди в оргазмотроні». Краткое содержание книги:
Книжка британського дослідника Крістофера Тернера в деталях простежує інтелектуальну історію Райха у різних контекстах: становлення психоаналізу та університетське життя студентів в Австрії після Першої світової війни; формування нацизму в Німеччині та його розповсюдження Європою у 1930-х роках: настрої, страхи, інтелектуальні пошуки, розчарування, шлях вічного емігранта, неймовірна популярність, знищення наукового доробку Райха американською владою, суд, арешт, смерть у камері за кілька днів до звільнення. У цій біографії — непересічна особистість, неординарний науковець, роботи якого виходять за межі наукових канонів та знаходяться у сірій зоні між наукою та псевдонаукою.
Вайнінґер пропагував непосильну працю, самовладання та утримання від сексу; статевий потяг він вважав слабкістю. Боровся проти анархічної атмосфери вседозволеності, що царювала у декадентському Відні кінця XIX століття, міста, яке Карл Краус називав «лабораторією світової руйнації», а особливо проти того, що Вайнінґер визначив як «культура злягання». Сексуальна надмірність, скаржився той, стала символом статусу, та й до такої вже міри, що жінки без коханців вважалися присоромленими. Він звинувачував жінок, гомосексуалів та євреїв у тому, що ті тягли суспільство в яму чутливості. (Згодом Гітлер аплодуватиме расовому фанатизму Вайнінґера й стверджуватиме, що на світі є лише один «нормальний єврей: Отто Вайнінґер, який застрелився того ж дня, як тільки усвідомив, що єврей живе за рахунок занепаду інших народів». Вайнінґер у своїй самоненависті до себе перейняв християнство.){33}
1919 року, коли жінкам Австрії надали загальне виборче право, ідеї Вайнінґера про «питання емансипації» знову увірвалися до порядку денного австрійського суспільства. Вайнінґер вважав, що жінки, навіть якщо вони не цілком усвідомлюють свою сексуальність, — пасивні, начисто сексуальні створіння, які бажають домінації над собою; тож вони не цілком розпоряджаються своїм розумом і не варті права голосу. Він вважав, що раціональність та геніальність — це суто чоловічі риси. Беручи верх над сексуальним потягом та своїм тілом й відмовляючись від сексу, що було не під силу жінкам, чоловіки мали змогу спрямувати ці збережені види енергії до сублімації у безкорисливі царини політики та мистецтва. «Чоловік володіє пенісом, — пояснював Вайнінґер в афоризмі, що згодом стане популярним, — але вагіна володіє жінкою». У післявоєнні роки прихильники Вайнінґера надали його ідеям ще більшої значимості, бо ж вважали, що він передбачив соціальний розпад, у якому вони й самі тепер жили, й чітко встановив перелік жертв, на які варто піти задля такої необхідної культурної регенерації суспільства.
Фрейдові б точно не сподобалося, що Райх підводив лінію тотожності під його і Вайнінґеровими працями. Фрейд вважав Вайнінґерову книгу «гнилою», хоча поділяв його погляди стосовно однієї ідеї: людина є бісексуальною із чоловічими та жіночими рисами характеру, що конфліктують між собою. Коли Фрейд зустрів Вайнінґера 1901 року, він встановив, що «тонкотілий, змужнілий юнак із статечними рисами та завуальованим, й доволі-таки красивим поглядом» був «неймовірно обдарованим, але сексуально неврівноваженим». Психоаналітик Гелен Дойч, реагуючи на жінконенависництво в книзі, діагностувала у Вайнінґера шизофренію{34}.
Те, що Райх читав Вайнінґера, безсумнівно, зробило свій внесок у розвиток сексуального сум’яття, від якого він страждав у той час. В армії він ніяковів, коли бачив, як ціла рота солдатів заходила в бордель у Трістті, вишиковуючись в чергу до італійської повії; через три дні, писав він, «уся колона марширувала назад на фронт, озброєна гонореєю». «Постійний тиск еротичного збудження не дає мені спокою, — писав він у записі щоденника, датованого 1919 роком. — І щодень тисне усе більше, і лиш відраза та страх інфекції дозволили мені утриматися від того, аби спустити його».
Райх також «бридився» розбещеності університетських дівчаток із вищих суспільних верств, які, глузуючи з нього, відшивали його, і, як йому здавалося — спали з ким завгодно, лиш би не з ним. З іншого боку, його трафляло від того, що інші освічені дівчатка, з якими він добре спілкувався, утримувалися від сексу. Райх визнавав, що його проблемою було те, що він намагався ідеалізувати жінок, починаючи вклонятися їм уже на початку знайомства; він писав про «безпробудний пошук ідеального сексуального партнера, кожна спроба якого завершувалась або набутими почуттями, або ж розчаруванням»{35}. У «Пристрасті молодості» Райх визнавав, що всі його стосунки проходили крізь фільтр пошуків у жінці його мертвої матері, яку він, з причин, що стануть йому зрозумілішими, коли він розпочне самоаналіз, зображав одночасно як Богородицю і повію. «Дівчата, що мені подобалися, завжди були спокійними, тендітними, і у всіх область навколо вуст була дуже делікатною», — писав він, посилаючись на неї, але ж, відмежувавшись, згадавши про своє з нею кровне споріднення, казав: «Усе ж я завжди надавав перевагу блондинкам, а моя мати була темною шатенкою»{36}. Він також спихав на свою матір свою любов до «округлих, пружних та пишних жіночих грудей, які не обвисали і мали рожевувато-блідий відтінок»{37}.