Чекаючи на Боджанґлза
- Автор: Бурдо Оливье
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-638-1
- Переводчик: Ирина Славинская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чекаючи на Боджанґлза». Краткое содержание книги:
Мамина екстравагантність поступово занурює її все далі у глибини власних вигадок, а люблячий чоловік всюди йде за нею, переконаний, що справжнє безумство мають нести двоє. Навіть коли здається, що надії немає, у цій сповненій божевільного оптимізму і тихого смутку історії батько з сином готові на все, аби свято тривало далі.
— За це ви теж дорого заплатите, ви за все заплатите! Ваше життя перетвориться на пекло!
Тож матір, використовуючи парасольку як щит, змусила швидко скотитися сходами лицаря ордену податкових мечоносців, який чіплявся за перила та відважно рохкав. Він падав, знову чіплявся, ковзав і знову чіплявся. Мамине почуття обов’язку пережило серйозне випробування. На якусь коротку мить я побачив, як у її байдужих почервонілих очах на мить промайнуло все її довге життя. В якийсь момент Татові вдалося її обійняти та зупинити, їй уже саме вдалося спустити податки на декілька сходових майданчиків вниз. Після двох загрозливих телефонних дзвінків пан з податкової пішов шукати гроші на кругові перехрестя деінде, в інших людей. Після того, як ми всі втрьох добряче насміялися, Тато запитав:
— Але, Гортензіє, що це з вами сталося? Що на вас найшло? Тепер у нас будуть великі неприємності…
— Але в нас уже неприємності, бідолашний Жорже! Так, бо ви тепер бідний, Жорже. Всі ми бідні! Це з усіма буває, це банально та сумно… Доведеться продати квартиру, а ви ще й питаєте, що зі мною сталося? Подивіться, Жорже, вони все забрали. Вони все в нас заберуть! Все, в нас більше немає ні копійки… — відповіла вона. Потім слабко озирнулася, переконавшись, що квартира досі тут.
— Та ні, Гортензіє, ми не все втратили, ми знайдемо вихід. На майбутнє — треба таки відкривати листи, це може стати в пригоді! — заявив батько, дивлячись на гору паперів, а в його голосі звучали нотки адміністративних жалів.
— Не Гортензія! Тільки не сьогодні! У мене вкрали навіть моє ім’я, моє справжнє ім’я… — вона почала схлипувати, впавши на гору нерозкритих листів.
— Якщо продати квартиру, грошей буде більше, ніж треба для оплати боргу, а ще в нас є замок в Іспанії, а це тим паче не дрібничка. До того ж я міг би знову почати працювати…
— Оце вже ні, поки я жива — ви не повернетесь на роботу! Чуєте?! Ніколи! — вона істерично кричала, перемішуючи листи, ніби незадоволена дитина, що плескається у ванні. — Я не можу цілі дні проводити, чекаючи на вас, я не можу без вас жити! Ваше місце тут, коли ми вдвох… Не відпущу вас ні на секунду, так само не відпущу на повний робочий день! Цікаво, як інші дають собі раду з тим, що живуть без вас, — прошепотіла вона, її голос розбили схлипування, з сильного гніву вона змінила настрій на глухий смуток, для цього вистачило кількох складів.
Щовечора в моїй кімнаті, розглядаючи обидва ліжка, яких треба було позбутися, я запитував себе, чому сенатор мене не застеріг від податківців. А що, якщо цей чоловік був одночасно і вегетаріанцем, і велосипедистом? Я навіть не наважувався про таке думати. Можливо, ми уникнули чогось набагато гіршого, налякано констатував я та кинув дротик у Клода Франсуа — поцілив, але безрадісно.
Завдяки зверненню до комісії та з допомогою Непотреба ми виграли трохи часу. Продаж квартири та переїзд не сталися миттєво. Після того фіскального шоку до матері повернулася її звична поведінка. Майже звична. Іноді під час вечері вона починала сміятися та сміялася весь час, аж поки не сповзала на підлогу, під стіл, де стукала рукою по паркету. Залежно від того, хто був у гостях і про що говорили, люди за столом долучали свій сміх до її сміху або ж нічого не казали, не сміялися та не розуміли. В таких випадках Тато її підіймав і шепотів їй якісь слова для полегшення, а також ніжно витирав з її обличчя дикі патьоки макіяжу, що поплив. Відводив її до спальні та залишався там на стільки, скільки було треба. Іноді це тривало так довго, що гості йшли геть, аби не заважати. В неї були смішні нещасні напади сміху.
Проблема з новим станом Мами полягала в тому, що, як казав Тато, ми не знали, на якій нозі танцювати. Тут можна було лише повірити йому на слово, бо це було слово експерта. Цілими тижнями вона не сміялася своїм сумним сміхом і зовсім не гнівалася, це могло тривати достатньо довго, аби можна було забути про її безумства та погані манери. В ті періоди вона видавалася більш милою, ніж будь-коли, навіть ще кращою, ніж була колись, хоча це було й важко, але вона з цим блискуче давала собі раду.
Проблема з новим станом Мами полягала в тому, що він не мав ні порядку денного, ні розкладу, той стан не чекав запрошення, а приходив сам, як нечема. Він терпляче чекав, поки про нього забудуть і повернуться до звичного життя, і тоді вже повертався — не стукав у двері та не дзвонив, повертався вранці, ввечері, від час вечері, після душу, посеред прогулянки. В такому випадку ми ніколи не знали, що робити, як робити, проте, за деякий час ми мали би до цього звикнути. Коли трапляється аварія, існують підручники, в яких сказано, як надавати першу допомогу, і це рятує життя, але тут підручників не було. До таких речей ніколи не звикаєш. Тому щоразу ми з Татом дивилися на все це, ніби вперше бачили. Принаймні так було в перші миті, далі ми згадували та починали озиратися, аби зрозуміти, звідки міг прийти цей новий рецидив. Але він приходив нізвідки, в цьому й була проблема.