Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

З одного боку, в Росії офіційно вважалося, що великороси, малороси і білоруси — лише «племена російського народу» і, з огляду на це, їх розрізняти взагалі немає необхідності. А от поляки з цього обраного православного східнослов’янського кола виразно випадали. Обшири ж територіальних претензій сепаратистського польського руху часто зазіхали на ті спільноти, які могли вважатися Петербургом «ісконно російськими людьми», — але це принаймні треба було комусь довести, оскільки самі ці «ісконні росіяни» були неписьменними білоруськими та українськими селянами-кріпаками.

Спочатку найочевиднішим критерієм, як відрізнити поляків від східних слов’ян, була конфесійна ознака, але доволі швидко стало зрозуміло, що частина білорусів та малорусів є католиками або колишніми уніатами (в Російській імперії ця конфесія була остаточно заборонена Миколою І 1839 р., а її вірні обернені на православних). Не підходив цей критерій і для Галичини, де місцеві русини не були ні поляками, ні православними. Тому в середині XIX ст. симпатії учених чимраз більше схиляються до мовного критерію і географія у нас починає дедалі більше вступати в поле етнографії та мовознавства.

Але які, власне, люди та установи мали цим «критерієзнавством» займатися? Якщо ми згадаємо три уявлення XVIII ст. про те, чим була географія («адміністративне», «історичне» та «математичне»), то розгортання усіх цих уявлень потребувало певних структур і виконавців. Адже навіть далекі від «історичного інтересу» або фізико-математичних «обзервацій» на кшталт визначення довжини меридіана поточні потреби цивільної та військової адміністрації у величезній Росії мусили задовольнятися завдяки збиранню та оновленню інформації про власні ресурси і можливості. Вузькі функції і недостатні інтелектуальні сили фіскальних відомств, Міністерства внутрішніх справ або Корпусу військових картографів потребували значного академічного підкріплення, розробки відповідної методології досліджень та коректного збирання й опрацювання інформації. Таке, зокрема, завдання мало виконувати Російське географічне товариство, затверджене Миколою І 1845 р. (а з 1849 р. — «імператорське»).

Ця спільнота вчених виникла завдяки ініціативі наставника великого князя Костянтина Миколайовича адмірала Федора Літке та двох учених — Фердинанда Врангеля та Карла фон Бера. Підтримали ініціативу й міністр просвіти граф С. Уваров (відомий своєю славнозвісною «тріадою» — «православ’я, самодержав’я, народність»), і міністр внутрішніх справ Л. Перовський. Товариство було складовою адміністративного апарату імперії і мусило давати раду в її науковому «просторовому самопізнанні» як імперії та народу, надавати міжнародній академічній спільноті перевірену інформацію про Росію. Щоправда, як Це трапляється на політично ковзких наукових напрямках, діяльність Товариства стала пов’язаною з низкою ідеологічних суперечок на тлі саме етнографії.

На кінець 1840-х рр. у лавах Товариства утворилося дві «фракції» — умовно «німецька» і «російська». Перша об’єднувала його провідників-фундаторів, учених та офіцерів німецького походження, і контролювала керівні органи та загально-географічний напрям роботи. Вона сприймала діяльність Товариства суто академічно, мало чим відмінно від дотеперішньої практики Академії наук. Метою ж етнографії, на їхню думку, мало бути вивчення величезних обширів та численних підданих народів імперії. Друга, «російська», фракція об’єднувала молодих чиновників («просвічених бюрократів») на чолі з братами Мілютиними, які найбільше цікавилися статистикою та етнографію з метою сприяння суспільному перетворенню Росії. А для цього необхідно було не відправляти експедиції у маловідомі краї Сибіру (як би це не було цікавим для європейської географії взагалі чи адміралові-німцю Літке особисто), а вивчати саме осердя Росії — її власну «народність». Тому каменем спотикання в Товаристві стало «національне питання», як його розуміли в Росії в 1840—1850-х рр. Дослідник Натаніель Найт пише, що ця етнографія «була передовсім російською наукою, що керувалася скоріше боротьбою за російську самобутність, аніж прагненням брати участь у світовому науковому діалозі».

З іншого боку, активізація офіційних етнографічних досліджень у європейській Росії із залученням місцевих кореспондентів активізувала інші «національні етнографії» — зокрема, фінську та трохи пізніше — українську. Питання мови, яку вживає «російська народність», було також одним із найпріоритетніших, але протягом 1850—1860-х рр. зібрані відомості ще важко було чітко систематизувати.Та проте це дало поштовх східнослов’янській діалектології, в якій дуже швидко познаходили свої місця на карті такі старі «наріччя» чи «говірки» як «південноросійські» (українські). Чітко окреслить їхній простір Південно-західний відділ Російського імператорського географічного товариства після експедицій і праць нашого земляка Павла Чубинського (якого ще згадаємо далі).