День триффідів

В іншому місці тривало колосальне дослідження природи, звичок та будови триффідів. Старанні експериментатори ставили перед собою завдання визначити в інтересах науки, на яку відстань може пересуватися триффід; чи визначає він де перед, або рухається в усіх напрямках з однаковою незграбністю; скільки часу його коріння має перебувати в ґрунті; які реакції викликає в нього наявність у ґрунті різних хімічних речовин; і величезну кількість інших як корисних, так і непотрібних питань.

Найбільший зразок, який бачили в тропіках, сягав приблизно десяти футів заввишки. У Європі не спостерігалося зразків більше восьми футів, а середній зріст дорівнював майже сімом. Виявилося, що вони легко адаптуються до широкого спектра клімату та ґрунтів. Здавалося, що в природі у них не було ворогів, крім людини.

Але існував і цілий ряд непомітних характеристик, які певний час не коментували. Наприклад, тривалий час ніхто не звертав уваги не незрозумілу точність, з якою вони ціляться своїм жалом, майже завжди вдаряючи в голову. Також ніхто не звернув увагу на їхню звичку ховатися біля своїх жертв. Причина такої поведінки стала зрозумілою, коли виявилося, що вони харчуються не лише комахами, а й м’ясом. Вусик, що слугував жалом, не мав достатньої м’язової сили, щоб розірвати тверду плоть, але був здатен витягувати шматочки м’яса з розкладеного тіла й піднімати їх до чашечки на стеблі.

Також науковці не проявили великого інтересу і до трьох маленьких безлистих паличок біля основи стебла. Панувала легковажна точка зору, що вони можуть мати якийсь стосунок до репродуктивної системи — системи, яка в ботаніці є чимось на кшталт комори, куди скидають усі частини із сумнівним призначенням, щоб розібратися з ними пізніше. Тому було висунуто припущення, що їхня здатність раптово починати рухатися і вистукувати барабанний дріб об головне стебло є дивною формою любовного потягу триффідів.