Огненне коло

Оглянувши таку панораму, Петро опустився на дно рову, простягнув ноги і з нервового відпруження глибоко зітхнув, а тоді глянув на Діброву й засміявся. «Чудасія!» Діброва сміявся не перестаючи. Тепер вони сміялися удвох. Закурили, жадібно затягалися димом і сміялися.

Чудасія! Отакі вони вояки! «Герої» отакі «липові»! А тим часом танки все ж немов лизень злизав! Факт. І вони лишилися живі. Живі!

Передано було звідкілясь від уст до уст, що ворожі танкові колони пішли південніше, прориваючись на захід.

Можливо. Але тут бій не припинився.

Надходив вечір, а бій не вщухав. Навпаки, ворожий обстріл ніби все посилювався. Ворог зосередив потужний вогонь своєї артилерії на невеличкі дільниці, що її займала горстка безумців і не давала ворогові поширити проломину… Ба, вже ніхто з тих безумців не думав про проломину, лише кожен думав про те, як би дорожче продати своє життя, бо ж було всім ясно, так усім видавалося, що їх — оці всі їхні частини, які опинилися на цім південнім крилі, — оточено з усіх боків… Мовби на доказ цього, надвечір почали бити «катюші», посилаючи серіями свої чортячі набої, і що було жахливим — «катюші» били вже не спереду, а звідкілясь збоку чи ззаду, у спину… Думалося раніше, що все, що відбувалося за день, то було пекло. Ні, ось щойно тепер зробилося пекло. Від розривів стрілен «катюш» загорялася земля… Вона зразу спалахувала в кількох місцях, і той вогонь розливався, розповзався все ширше й ширше, наводячи на людей панічний, безумний жах. Люди вистрибували з вогню й падали в ями й вирви, шукаючи прикриття, шукаючи рятунку, і билися… Відбивалися від навколишнього жаху всім чим могли.

Не один того дня збожеволів. Не один того дня сам застрілився, або тяжкопоранений бувши й не бачивши рятунку, а ворогові здаватись не бажаючи, або від психічної перенаснаги, не в силі всього перенести. Пострілялося цілий ряд старшин і рядових стрільців, у кого «нерви не витримали». А ще більше було вибито нещадним вогнем ворога або витолочено ворожими танками, змішано з землею.

Петро був поранений у голову. Але не вийшов з бою, не залишив товаришів. Він не був героєм, але й не був боягузом, а вже зовсім не був тим, хто сам собі життя укорочує, бо чого нібито квапитись, як для того, щоби життя укорочувати, є ворог. Він не вийшов з бою тому, що, по–перше, раненому все одно нема куди подітися — жодних санітарів, жодних рятункових засобів, жодних польових шпиталів чи перев'язочних пунктів — лише смерть від нещадного ворога. По–друге, тому, що більше всього на світі боявся полону — для кого для кого, а для нього полон означав би щось жахливіше за біблійне пекло. По–третє, тому, що мав волю битися до останку, до останнього зітхання. Він не був один такий. Таких було багато, що, опинившись перед ось таким бідним вибором, вибирали боротьбу до останку, і лише тяжкопоранені дострілювали самі себе. Легкопоранені тримали далі закривавлену зброю в руках, якщо їм не зраджували нерви.