Дiм на горi
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дiм на горi». Краткое содержание книги:
— Глянь-но, — сказав він. — За нами ніхто не йде?
За ними ніхто не йшов, але він вибачив хлопченяті його сліпоту. Бо виразно чув сквапні кроки, чув солодко-гіркий смак та запах: в душу йому все більше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який відчував, коли ходив до Мотрі. I він уперше за довгий час подумав про Мотрю. Запахло йому конем-дівчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка всмішка.
Але це був тільки спалах, зовсім кволий серед цієї гіркоти й смутку. Він повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголіию руками, і спробував зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якій украдливо ступав золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, і його добродушна морда ще більше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрі.
Йому раптом захотілося прогнати лева, хай би йшов до своєї левиці й левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно щось бурмотіло, і він прислухався.
— Мене там битимуть, — сказало воно.
— Маєш потерпіти! — прошепотів він, намагаючись не збудити хлопченяти.
Але коли воно зовсім заснуло, він зупинився. Бо раптово зрозумів, що не знає, куди йти. Кілька разів спіткнувся й ледве не впав. Тоді він поклав долоню на обличчя хлопченяті. Воно прокинулось і засміялося.
— Ми звернули з дороги, — сказало воно, — й ідемо полем.
Він і справді відчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, ліг на стерню і спочивав.
— Чи далеко ще до Нового Оріля? — спитав він, сторожко виставляючи обличчя.
До нього приплив дух житла. Запах диму й горілих бур'янів.
— А ми вже майже прийшли, — сказало хлопченя. — Ось міські паркани.
Iван почув, як ударив церковний дзвін. Круглий, соковитий звук повис, наче куля, між небом та землею і довго не хотів розпадатися. Але розпався на безліч відголосків і вмер. Тоді з'явився другий звук.
— Ти проведеш мене до церкви, — сказав Iван. — До тої, найбільшої!
Хлопченя подивилося на нього, обличчя Йванове було залите смутком.
— А що моя хата, — запитав він, — видно її?
— Видно, — пошепки відказало хлопченя. — Але звідти виходять якісь люди.
— Які в них обличчя? — схвильовано спитав Iван. — Подивився, які в них обличчя?
— Мені не видно їхніх облич, — сказало хлопченя. — Це далеко.
— Гаразд, — видихнув він і прислухався, чи йде за ним лев. Лев ішов. Iван знову дихнув запаху людських осель і диму від горілих бур'янів.
— Веди мене до тієї церкви! — наказав він. Вони підійшли до паркану, і велетень відчув, що дорожній порох холодний.
— Люди вже йдуть до церкви? — спитав він.
— Iдуть!
— Давай спочинемо.
Вони сіли на узбіччя, і він вловив запах деревію. Сиділи біля дороги покірні й похнюплені, і повз них проходили люди. Виразно відчував їхню ходу, дехто спинявся й кидав їм дрібний гріш. Хлопченя брало гроші, а Йван вдихав у себе знайомий запах деревію. Був солодкий і рідний — все тут жило й дихало, мов удома, все ніби сонцем налилося. I він зрозумів, що сонце таки гріє. Ненадійним гірким теплом.
Стало тихо. Зовсім тихо. Хіба десь сокотав півень чи погавкували собаки.
— Люди вже пішли? — спитав, мов пробудився, Iван.
— Пішли, — відповіло хлопченя.
— Заведеш мене до тієї церкви, — сказав Iван.
Вони встали й повільно, зморено пішли. Лев теж підвівся й тихо поволікся слідом.
Зайшли до церкви. Відразу відчув це: запах горілих свічок, дихання людей, бурмотіння попа і спів, що раптово злинув згори й покрив усе м'якою печаллю. Iван немовби пив той спів, глибокий і спокійний, сумний і чистий. Запахло димком од ладану, пахло навіть малювання зі стін — церкву, певне, недавно обновляли.
Він стояв позаду людей, але його помітили. Немов пройшовся вітер, ні, то шуміли корони дерев. Дерев, що здіймаються вгору й губляться десь там, у небі. Можливо, було там і листя.
Він схилився до хлопчати:
— Підведи мене до стовпа!
Хлопченя взяло його за руку, і він обмацав долонями шкарубкий стовбур. Тільки зараз упізнав, що це й справді була сосна. Ззаду стояв лев, звів голову і сторожко прислухався. I він зрозумів, що гіркота зовсім пойняла йому душу. Спів і голоси людей, шепіт і шелест, дихання й запах ладану — все ніби знялося вгору й розтало там, біля бань. Біля хмар, як стерня, і волошкового неба. На нього дихала осінь і дивився лев. I він знову здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього поповз хміль і березка. Пішов, випнувши груди, деревій і темно зашуміла глуха кропива. Там далі витинався оман і стародуб, а за ними притулилося вонюче зіллячко. Зіллячко розлило свою трутизну і цвіль. Кисло запахла шандра, і він відчув, як зілля заплітає йому ноги. Тоді пригладив волосся, що буйною гривою спадало на плечі. I пригадав смак меду, якого довелося йому покуштувати ще там, на дорозі. Той смак був далекий, як запах тлінного листу, — з'явилося тепле видиво дівчини-коня і її солодкий дух. Але знову плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якісь обличчя. Були дивні, бо корчили гримаси, показували роздутими, як колоди, пальцями, плювалися й вискотіли. В голові в нього закрутилися обручі. Один, другий, третій — поспліталися між собою й крутилися, наче спіралі. Дивні звірі обходили його звідусіль. У них були людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, і він відчув, що ось-ось почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцілував його.