Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Якщо це насправді так, а відтворена картина, слід визнати, досить правдоподібна, історична наука одержує хай не абсолютні, але хоч якісь пояснення в питанні, яке порушує чимало дослідників і на яке вони не знаходять відповідей: чому в найвирішальніший момент — 1919 р. — країни Антанти відмовилися підтримати українську державність (природно — у петлюрівському варіанті). В усякому разі — це міркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, які боролись за відновлення єдиної й неподільної Росії.
З подібного роду міркуваннями, висновками, оцінками, що з’являлися в пресі, однозначно-піднесеного відзначення ювілею С. Петлюри влаштувати було дуже непросто, попри всі старання його шанувальників. А тут ще настав ювілей В. Винниченка. Вочевидь, підстав для вшанування його пам’яті виявилося дещо більше. В усякому разі офіційне реагування виявилося соліднішим, що викликало нервове невдоволення прихильників С. Петлюри. Прикметними з цього погляду стали розлога стаття в газеті «День» з промовистою назвою «Чому й дотепер В. Винниченко вивищується над Петлюрою?»728, рецензія Ю. Шаповала на книги, що з’явилися до 125-річчя В. Винниченка та його ж стаття в газеті «День» про С. Петлюру729.
Згадані автори висловлюють невдоволення тим, що С. Петлюра й донині не поцінований як слід, не має належної шани. І висувають претензії й до вчених (особливо тих, які, намагаючись триматися об’єктивності, зважаються на критичні зауваги на адресу політичного діяча — таких підозрюють або й прямо звинувачують у нездатності вирватися з тенет радянської історіографії) й до недолугої влади незалежної України (не розуміє, кого треба слухати, й допускає «собі ж на шкоду» вшанування «не тих», тоді як С. Петлюру явно недооцінює), й, значною мірою, до того ж таки В. Винниченка. Щодо останнього, звісно, розмова окрема, хоча й неминуча в сенсі даної праці. Адже долі двох видатних політиків дуже вже переплелися, а в історіографії, присвяченій С. Петлюрі, виявляється маса суперечливих сюжетів, які без залучення творів В. Винниченка «не розплутати», принаймні їх не можна обійти.
Що ж до С. Петлюри, то в публікації С. Литвина ні нових фактів, ні нових сюжетів, ні нових умовиводів немає. Зате сформульовані критично-наступальні претензії до влади, яка не поставила С. Петлюру на належне йому історичне місце. «Доводиться констатувати, — з досадою пише історик, — не просто байдужість до його імені, а й те, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння проблем творення нації корисним було б знання ідей С. Петлюри, які стали рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі»730.
Після цього автор «ставить завдання» новій владі: «Донині в Україні немає жодного пам’ятника С. Петлюрі. Прийшов час спорудити такі пам’ятники у Києві, Полтаві, Кам’янці-Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увічнити пов’язані з ним історичні місця. Домагання цього з боку громадськості напередодні 125-ї річниці минулого, 2004-го, року, не знайшли підтримки старої влади.
Сподіваємося, що нові владні структури України нарешті зрозуміють свій обов’язок у цій справі, бо йдеться про відновлення історичної правди і справедливості щодо співтворця Української Народної Республіки, будівничого українського війська та глави держави, спадкоємницею і правонаступницею якої є сучасна Україна»731.
Як видно, накреслено цілу «програму монументальної пропаганди» (чомусь, правда, не згадано про пропозицію О. Кучерука, який ще в 1999 р. ставив питання: «Чи не настав час поставити меморіальну дошку Симонові Петлюрі на будинку колишнього КДБ СРСР у Москві?» — це назва спеціальної статті в історичному журналі)732.
І влада цього разу виявилася чуйною й оперативною. Принаймні, під портретом, вміщеним до статті Ю. Шаповала, є підпис: «Нещодавно в Києві поряд із Будинком Учителя, де має бути зведено пам’ятник главі Директорії Української Народної Республіки Симону Петлюрі, відкрили пам’ятну дошку733. Автор матеріалу згадує й інші події, які свідчать: «Нинішня влада Петлюру помічає». Та Ю. Шаповал впевнений, що зрозуміти справжнього С. Петлюру й віддати йому належне заважають дослідники, які «часом аж надто віддають данину своїм симпатіям і антипатіям». А наведені слова — пряма реакція на негативну оцінку отаманщини, виплеканої С. Петлюрою.