Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Артем завмер, боячись поворухнутися. Йому здалося, що погляд Дорбатая на хвилинку спинився на стінах їхньої кам’яної колиски. Тільки на хвилинку — і потім побрів далі. Та не може ж він бачити крізь каміння, не може! А щілина, крізь яку дивився юнак, була така вузенька, що її просто не можна помітити. І все одно Артем не міг позбутися враження що старий віщун устиг за цю мить побачити і його, і товаришів… От би зараз, не чекаючи далі взяти б та й ударити…
— Дуже хочеться покінчити з ним, — чи не самими губами прошепотів Артем у бік Івана Семеновича. — Ви ж не знаєте, Варкан дав Ронісові клятву вбити Дорбатая… але ж він помер… а проклятий віщун…
— Тс-с! — суворо спинив його геолог.
Дорбатай все ще уважно оглядав скелі — і особливо ті виступи, за якими ховалися чужинці. Раптом його обличчя скривилося в зловісну гримасу. Він наче прийняв якесь рішення. І Артем, не вірячи своїм очам, побачив, як старий віщун і справді показує довгою своєю жилавою рукою в їхній бік. Це було не тільки несподівано, а навіть неймовірно! І все-таки він показував саме сюди, мов справді Дорбатай побачив чужинців крізь каміння!
Як би там не було, а покірні велінням старого віщуна, його помічники вже. сунули до кам’яної колиски, тримаючи напоготові мечі й луки із покладеними на них стрілами. Артем відчув наче зі сторони, як напружилося все його тіло і як він важко дихає, ніби йому забракло повітря. Увага, увага! Чи не забув він про цигарку? Ні, вона горить…
Чому мовчить Іван Семенович? Чому не подає команди? Адже віщуни, наближаються, от уже до них лишається всього метрів пять-шість, не більше…
— Кидайте, Артеме!
Одна лише мить потрібна була для того, щоб піднести кінець бікфордового шнура до цигарки. Шнур зашипів, заіскрився. І шашка разом з ним перелетіла через кам’яну стінку.
Втім, зразу стало ясно, що юнак кинув її надто сильно. Шашка пролетіла над головами віщунів і впала десь позаду них, чи, може, навіть звалилася вниз, за межі майданчика…
— Ще одну!
Знову шашка майнула в повітрі, лишаючи по собі димовий слід. Вона впала безпосередньо біля ніг трьох передніх віщунів. Вона диміла, бікфордів шнур розсипав іскри. Віщуни спинились і вражено поглядали на цю дивну незнайому їм річ, що відчутно шипіла, нагадуючи якусь маленьку сердиту тваринку.
— Лягати! — гукнув Іван Семенович, озирнувшися на товаришів. — Хіба ви самі не розумієте цього?
Почувся стривожений голос Дорбатая: старий віщун пізнав це сердите шипіння. Воно нагадало йому поразку біля священної купи хмизу. Артем побачив, як Дорбатай аж відстрибнув назад, плутаючись у своєму довгому червоному плащі. Але було вже запізно.
Страшенний гуркіт струсонув скелі. Хмара чорного диму звилася вгору. Десь угорі майнула постать одного з віщунів, що шалено розмахував руками. Велика брила каменю зірвалася з місця і впала на майданчик, розбившись на дрібні скалки. Нападаючі стрибали і падали, наче під кам’яним градом. І мов у відповідь цьому гуркоту, знизу пролунав другий вибух. То вибухнула перша кинута Артемом шашка. Мабуть, її шнур був довший, ніж у другої.
Ще одна хмара густого диму повільно звилася над кам’яним гребенем майданчика. І Артем побачив, як мов на шапці велетенського чорного гриба, мелькнула фігура людини в довгому й широкому червоному плащі. Та фігура перевернулася, безпорадно розкинувши довгі сухі руки. Щось дивно знайоме і страшне було в тій постаті.
Артем відчув, як кров відливає з нього з обличчя. Чомусь йому враз стало холодно. Та невже ж, невже?.. Так, це був Дорбатай. Старий віщун не встиг утекти, вибу знизу підкинув його вже мертве тіло знову на майданчик…
Ще й ще перевертаючись у повітрі, тіло віщуна почал так само незграбно падати вниз, Біла жіноча сукня й химерний червоний плащ, в які він був зодягнений, звилися над ним — і в цю хвилину він найбільше був схожий на розпростерту зловісну фантастичну птицю. А з гори сипалися й сипалися дрібні кам’яні скалки… Дорбатай падав у кам’яному дощі, наче н справді дочекався здійснення загрози його богів, його тіло впало на скелі і нерухомо застигло. А кам’яний дощ все ще падав на нього…
Пролунав наказ Івана Семеновича:
— Ще шашку! Артеме, ліворуч, ліворуч!
— Зліва віщуни, Артеме! — почувся й голос Ліди.
Справді, зліва показалися ще голови віщунів у шоломах. Вони, певно, мали намір штурмувати майданчик з усіх боків! Розмахуючи акінаками або тримаючи напоготові луки, вони, наче комашня, виповзали з-за каміння, видряпувалися на майданчик — і лізли, лізли. Ще кілька секунд — і віщуни кинуться в атаку. Ах, так?..