Потойбiчне
- Автор: Стефаник Василь, Франко Иван Яковлевич
- Язык: украинский
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Потойбiчне». Краткое содержание книги:
«Ґотична проза» – нова серія видавництва «Піраміда». І розпочинається вона антологією української ґотичної прози XX століття «Потойбічне». Упорядник Юрій Винничук не тільки помістив до антології твори класиків Івана Франка, Василя Стефаника, Богдана Лепкого, Михайла Яцкова, Гната Хоткевича, але й розшукав для цього видання маловідомі твори, які публікувалися у довоєнних та зарубіжних часописах, відкривши таким чином новий недосліджений пласт нашої літератури.
«Має розпечатати мій син, барон Ґустав Розен». Тут розв'язка тайни, тут відповідь на опановуючі Ґустава питання.
Дрожачими руками відкрив коверту, вийняв кусок пергаміну і прочитав слідуюче:
«Дорогий сину! За яку годину часу мене не стане, та доки смерть ще не закрила моїх очей, відкриваю тобі що сталось. Твоя мама, Герміна, котра лежить поруч мене і котру я любив над життя своє, зрадила мене. Одного дня я застав її в обіймах мого негідного брата, а твого дядька Артура. Інстинктовно рука вхопила пістоль, я вистрілив і мама поцілена кулею в серце, звалилась на долівку мертвою; в той же мент Артур кинувся на мене і ножем прошив мої груди, а сам втік з замку. На ту пору над'їхав мій приятель, доктор Карл Берґер, перев'язав рану і я відзискав притомність. Берґерові я доручив труп твоєї матері і мій, бо надії на життя не було, набальсамувати і помістити в оцій тайній комірці; приготовити дві домовини і, начеб в них були наші трупи, поховати в могилі в парку, а тебе відвезти до моєї матері і нікому про те, що сталось, не говорити. Така моя воля. Тепер, коли тобі судилось побачити нас мертвих, маєш поховати наші трупи в парку, в тій могилі, про котру я спімнув, і мойому братові сказати, що він є убийник твого батька. Він без сумніву, успокоївшись, буде жити в замку. Стережись його пімсти. В замку не задержуйся. Цей замок проклятий. В нім багато проллялось крови і не одно людське життя страчене. Привитай мою матусю, наколи вона ще жиє і будь щасливий. Прощай, милий сину, сили покидають мене. Стережись Артура. Скоро покидай замок. – Твій батько барон Альфред Розен.»
Рясні сльози поллялись з очей Ґустава. Він склонився і поцілував руку батька, а відтак матері, котра зраду окупила своїм молодим життям і, сховавши коверту до кишені, вийшов і замкнув двері. Та лише ступив у другу кімнату, як побачив, що з кута йде йому на зустріч якась людська постать в білій одежі. Ґустав мало не скрикнув. Тимчасом постать наблизилась до нього, місяць кинув через вікно своє проміння і освітив лице по-статі – гарне дівоче лице.
– Не бійся, вислухай мене, – тихо промовила дівчина. – Я дух замордованої в цім страшнім замку дівчини Розалії. Мене силою привезли сюди, і барон Артур збезчестив мене і вчора убив. Я двадцять шоста жертва його звірячих інстинктів, а двадцять сьому минулої ночі привезли. Рятуй її нещасну, а наші кости поховай, будеш за це благословенний Богом і не дай тому звірюці далі мордувати невинні жертви. Ходи, я тобі покажу де нас убито.
Зимний піт обілляв Ґустава. Він пішов за духом дівчини, вона підійшла до одних дверей і сказала:
– Відчини.
Ґустав вийняв з кишені ключ, відчинив двері і увійшов до просторої кімнати. Засвітив ліхтарню, а дух дівчини сказав:
– Дивись! Тут нас убито. Тіла в оцім кітлі виварено, відділено від костей і закопано в парку, а кости он висять зв'язані рядочком. Бачиш, двадцять шість кістяків, а той крайній, то мої кости.
Дійсно, на жердці були розвішані, зв'язані шпаґатом кости.
– Молю тебе, – продовжив дух, – забери їх звідси, а ту нещасну рятуй! Іди, я покажу тобі, в котрій кімнаті вона замкнена. Ми всі в тій кімнаті перебували.
Ґустав, трясучись на цілім тілі, вийшов і направився за духом, котрий неначе плив у повітрю.
– Ось тут, в оцій кімнаті, - тихо промовив дух Розалії. – Рятуй її.
Це сказавши, дух зник.
Не довго надумуючись, Ґустав вийняв ключа, відчинив двері і увійшов до кімнати та засвітив ліхтарню. Розглянувшись, побачив на ліжку заплакану дівчину гарної вроди. Вона гляділа на Ґустава зі страхом, тремтячи цілим тілом.
– Не бійтесь мене, – промовив він тихо, – я прийшов, щоби вирятувати вас із кігтів того кровожерного звіра.
Дівчина заллялась сльозами, впала на коліна і, зложивши руки, як до молитви, промовила:
– Молю вас, спасіть мене. Я і мої родичі будемо вашими вічними довжниками.
– Хто ви така? – запитав Ґустав.
– Я донька шляхтича Яна Росінського, Марія. Мене три дні тому схопили якісь люди і минулої ночі привезли сюди. Мене тут збезчестять і уб'ють.
– Не бійтеся, я вас визволю, – заспокоїв Ґустав нещасну жертву. – Я зараз видістанусь з замку за поміччю. Ось маєте ніж і наколи б з'явився до вас властитель замку, щоби збезчестити, всадіть ніж в груди. За кілька годин я буду назад тут з поміччю.
– Не лишіть мене тут, благаю вас.
– Будьте певні того.
Це сказавши, Ґустав вийшов і замкнув двері. Та лише повернувся, як стрінувся лицем в лице з Артуром, котрий в ту мить підніс до його лиця ліхтарню.