Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
Рікард на мить зам’явся, потім якось винувато глянув на сестру і нерішуче, ніби виправдовуючись, промовив:
— Тоді вийди на хвильку… Чи відвернися.
Гелена сумно всміхнулася й відійшла до вікна.
— До речі, — озвався Рікард, надягаючи чисту білизну. — Ти все ще тягаєшся з ґрафом д’Альбре?
— Та ні, він вже захопився Ізабеллою Араґонською. У мене йому нічого не світило, отож він вирішив спробувати щастя в іншої. Та навряд чи з того щось вийде — вона його швиденько відшиє.
— Правда?
— Я в цьому не сумніваюся. Кажуть, кузина Ізабелла донезмоги доброчесна і ще жодного разу не зраджувала свого чоловіка. Хоч, на мою думку, Філіп де Пуатьє не заслуговує на її вірність.
— Я не про те питаю, Геленко.
— А про що?
— Це правда, що Ґастонові д’Альбре в тебе нічого не світило?
— Певна річ. Ти ж бо знаєш, для кого я бережу свою незайманість.
Ці слова були мовлені цілком буденним тоном, ніби між іншим, та щодо цього Рікард не мав жодних ілюзій: починалася стара пісенька. Він подумки вилаяв себе за нестриманість і тут-таки припустився ще однієї помилки, сказавши зопалу:
— Припини, Гелено! Зараз же припини! Я не дозволю тобі стати другою Жоанною.
Вона рвучко повернулася до нього. В її очах застиг подив.
— Звідки ти це знаєш?!
— А ти?
Кілька довгих секунд вони мовчки дивилися одно одному в очі. Потім Гелена відійшла від вікна й сіла на ліжко поряд із братом. Між її насупленими бровами залягли дрібні зморшки.
— Про Жоанну й Александра я знаю від Бланки. Якось мені не спалося, і я пішла до неї — а вона якраз посварилася з Монтіні. Ми трохи випили… гм… ну, не зовсім трохи — саме стільки, щоб почали плакатися і звіряти одна одній свої дівочі таємниці… Здається, я вже розповідала про це.
— Атож, розповідала, — підтвердив Рікард, задоволений тим, що йому вдалося уникнути чергового освідчення. — Як ви обидві, п’яні в дим, ридали ридма, скаржачись на своє життя.
— Що було, те було, — кивнула Гелена. — Соромно згадувати, що ми тоді наговорили. Якби після того ми не стали найкращими подругами, то зненавиділи б одна одну.
— Зрозуміло, — сказав Рікард. — І коли ви одружитеся?
Гелена дзвінко розсміялася:
— На жаль, це так само неможливо, як і наш шлюб з тобою… — Вона миттю обірвала свій сміх і спохмурніла. — Ну чому така несправедливість, Рікарде? Чому я твоя сестра?
Рікард зітхнув:
— Господь зле пожартував з нас обох, Геленко. От якби моєю сестрою була не ти, а Марґарита, це б вирішило всі наші проблеми. — Він швидко застебнув камзол і взув черевики. — Гаразд, ходімо. От поговорю з Марґаритою тоді й вирішу остаточно, чи варто було взагалі народжуватися в цьому божевільному світі, де обидві жінки, з кожною з яких я був би щасливий, однаково, хоч і з різних причин, недоступні для мене.
Розділ XL
Минулого не повернеш
Майже чверть години простояв Рікард у приймальні принцесиних апартаментів, аж поки не повернулася Гелена.
— Марґарита ще не спить, — сказала вона, — і згодилася поговорити з тобою. Тільки недовго.
— Де вона зараз?
— В бібліотеці.
— І в якому стані?
— В кепському. На диво спокійна, а це не до добра. Боюсь, я утнула дурницю, згодившись допомогти тобі. Краще б ти зачекав до ранку…
— Все гаразд, сестричко. Не турбуйся.
— Тобі легко сказати — не турбуйся… Ну, добре, йди. — Вона поцілувала його в губи й додала: — І будь розумником… безумцю ти мій!…
Марґарита справді мала кепський вигляд. Вона сиділа в широкому кріслі попід стіною і навіть не ворухнулася, коли до кімнати ввійшов Рікард, лише спрямувала на нього важкий погляд своїх ясних синіх очей. Світло від трьох запалених у настінному канделябрі свічок, надавало її блідому обличчю зловісний пурпурний відтінок.
— Прошу сідати, кузене, — сухо мовила Марґарита. — Сподіваюсь, ваша сестра переказала вам, що я не схильна до тривалої бесіди?
— Так, кузино, — відповів Рікард, влаштовуючись у сусідньому кріслі, поверненому під прямим кутом до того, в якому сиділа принцеса. Серце його впало: звертання у множині в особистій розмові і підкреслена офіційність тону не обіцяли йому нічого доброго. Більш того, це було лихим знаком.
— Як я зрозуміла зі слів вашої сестри, — вела далі Марґарита, дивлячись повз Рікарда, — ви хочете повідомити про щось дуже важливе.