Світло в серпні
- Автор: Фолкнер Уильям Катберт
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-38-3
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Світло в серпні». Краткое содержание книги:
Твір належить до світової класики, його перекладено кількома десятками мов. У 1998 році редакція відомого видавництва «Модерн лайбрері» склала перелік найвидатніших літературних творів XX сторіччя. У цьому списку на чільному місці роман «Світло в серпні». Українською мовою друкується вперше.
„Гадаю, ти не бачив причини турбуватися, бо знав уже наперед, як у такому разі вона поведеться“, — зауважила жінка.
„Атож, — відповів чоловік. — Я не хотів, щоб ти сама про це здогадалася. Так-так. А я вважав, що цього разу добре замів сліди“.
„Гаразд, кажи далі. Що сталося?“
„А що, по-твоєму, може статися з такою міцною, дужою дівкою, якщо її не попередили, що це саме він, а той нещасний мужчинка вже виглядав так, ніби ось-ось заплаче, як іще одна дитина?“»
Чоловік снує оповідь:
«Не було жодного крику. Нічого не було. Я спостеріг, що він помалу й тихо заліз у машину, зник, і якийсь час — можна було помалу порахувати до п’ятнадцяти — там нічого не діялося. А тоді я почув якийсь вигук здивування, ніби вона, прокинувшись, просто здивувалася й трохи нагнівалася, але зовсім не злякалася, і негучно каже:
— Фе, пане Банч. Вам не соромно? Ви ж і дитину могли розбудити. — І він спустився з кузова через задні двері. Не швидко, та й ніби не своїми ногами. Щоб мені луснути, якщо вона не взяла його попід пахви й не поставила на землю, як ото шестирічну дитину. І каже: — Йдіть-но, ляжте і виспіться. Завтра нам знову далека дорога.
А мені й глянути на нього соромно, дати знати, що хтось бачив і чув, як усе було. Слово честі, мені хотілося разом із ним у якусь нору забитися. Таки хотілося. А він стояв там, де вона поставила його на землю. Вогнище уже майже догоріло, і я ледве бачив постать. Знаю, як я стояв би й почувався, якби був ним. Опустив би голову й чекав би, поки Суддя звелить: „Заберіть його геть і якнайскоріше повісьте“. Але я нічичирк, і за якусь хвилину чую — пішов. У кущах затріщало, ніби він кинувся наосліп у ліс. Коли розвиднілося, він не повернувся.
Що ж, я нічого на те не сказав. Не знав, що тут говорити. Я таки сподівався, що він покажеться, вийде з кущів, хай навіть сором пече. Розпалив я багаття й почав сніданок готувати, а за якийсь час чую, що вона злазить із кузова. Я не оглядаюсь, але відчуваю, що стоїть так, ніби розпізнати хоче з вогнища та мого покривала, тут він чи ні. Я мовчу, й вона не обзивається. Я вже маю на думці зібратися й поїхати. Та, думаю собі, не годиться покинути її саму посеред дороги. Але що скаже моя жінка, дізнавшись, що я мандрую з гарненькою селючкою та тритижневим малюком, хай навіть та й стверджує, що розшукує свого чоловіка? Чи то пак уже обох чоловіків. Отже, ми перекусили, і я кажу:
— Мені далека дорога, пора рушати. — А вона ні пари з уст. Глянув я на неї і бачу, що на лиці така спокійна й погідна, ніби нічого й не сталося. Щоб мені луснути, якщо вона хоча б здивувалася чи ще що. Я ні в сих ні в тих, не знаю, що з нею робити, а вона вже й речі спакувала, кузов гілкою вимела, склала покривало й засунула в цю картонну валізу, щоб за подушку правило біля заднього борту. І міркую собі: „Не дивно, що ти даєш собі раду. Коли від тебе втікають, ти просто підбираєш те, що вони залишили, й далі йдеш“.
— Я, мабуть, так і поїду, сидітиму ззаду, — каже вона.
— Дитині тут буде незручно, — перечу їй.
— Я її на руках триматиму, — каже.
— Воля ваша, — згоджуюся на те. Поїхали ми, а я вихилився із віконця й дивлюся назад, сподіваюся, що він вигулькне, поки до повороту доїду. Та ні, як у воду канув. Ходять чутки про одного типа, що зловили на станції з чужою дитиною. А я і з чужою дитиною, і з чужою жінкою на додаток, та ще увижається мені, що в кожній машині, яка обганяє мою, повно чужих чоловіків та жінок, вже й не кажу про шерифів. Ми вже доїжджали до кордону з Теннессі, й я надумав: або попалю цей новий мотор, або доберуся-таки до міста, доволі великого, щоб у ньому було жіноче доброчинне товариство, куди я її й віддам. Раз у раз оглядаюся, сподіваюся, що, може, він пустився пішки цією дорогою, й бачу, як вона сидить, незрушна, ніби церква, й тримає малюка так, щоб і ссати міг, і на вибоїнах не вигойдувався. Таких не подужаєш», — сміється мебляр, лежачи в ліжку. — «Еге ж бо. Хай мені абищо, коли хтось таких подужає».
«І що тоді? Що вона потім зробила?»
«Нічого. Сидить собі любенько, їде й розглядає дорогу, дерева, поля та телефонні стовпи так, наче ніколи цього не бачила. І цього чоловіка не зауважила, аж поки він сам до задніх дверей підійшов. І не мусила. Все, що їй належало, — це чекати. І вона це знала».
«Його чекати?»
«Авжеж. Він стояв на узбіччі, коли ми виїхали за поворот. Стоїть там, засоромлений чи не засоромлений, як ото побитий пес, а водночас рішучий і спокійний, немовби налаштувався піти на останню відчайдушну спробу, використати останню можливість і знає, що вже не доведеться отак налаштовуватися. На мене він і не глянув. Я тільки загальмував, а він уже біжить до задніх дверей, де жінка сидить. Обійшов кузов і став там, а вона хоч би тобі здивувалася.