Історія України-Руси. До початку ХІ віка

Перші письменні звістки про руську торговлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в„ говорить уже про руську чорноморську торговлю: „Русини з далеких словянських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантию); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“ 19), Ся неясно стилїзована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купцїв Чорним морем в візантийські землї: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку Х в. ся заморська русько-візантийська торговля в кождім разї була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прероґативами, які здобула собі вона наслїдком походів руських князїв на візантийські землї в IX і X в., знайомлять нас докладнїйше умови з Візантиєю кн. Олега в перших роках Х в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданнєм Константина.

Бачимо з сих звісток, що в першій половинї Х в. руські купці перебували в Константинополї в дуже значнїм числї — не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торговельними ватагами, що приходили що лїта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмістю Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістє за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяцїв. Властиво ся купецька кольонїя, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотїло візантийське правительство; воно очевидно з трівогою й підозріннєм дивилось на сю численну кольонїю воєвничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дїйсні факти викликали таке недовірє й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торговельна полїтика: не дати чужим купцям запустити коріннє у себе. В результатї бачимо цїлий ряд ограничень зі сторони візантийського правительства. Воно жадає, аби руські купцї виказувались перед ним посвідченнєм руського князя, або тим відріжнити послів і купцїв від воєвничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купцї — срібні, але пізнїйше заведено, що з кождою торговельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблїв: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торговля велась в тїсній залежности і контролї руського правительства). Далї, постановлено було, що руські купцї в Царгородї можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводї візантийського урядника, і не більш як 50 мужа нараз. Час, коли руські купцї мають право на удержаннє в Царгородї від візантийського правительства, ограничено на шість місяців, а далї й зовсїм заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином руська купецька кольонїя не була постійною, і купцї, прибувши лїтом, мусїли всї до кінця навіґації вернутись до дому 20).