Твори у 12 томах. Том 05

— Ми стоїмо на порозі до пекла, — промовив він, — Воно внизу, просто під нашими ногами.

— Ну її гаряче! — несамохіть скрикнув Маккой, обтираючи лице барвистою хусточкою.

— Ось Мангарева[34],— сказав капітан, нахиляючись до столу й показуючи чорну цятку на білій порожняві карні.— Але тут по дорозі є ще якийсь острів. Може, нам до нього попливти?

Маккой, і не глянувши на карту, пояснив:

— То острів Півмісяця[35]. Він безлюдний і підноситься над водою всього на два-три фути. Є лагуна, тільки до неї годі зайти. Ні, Мангарева найближчо придатне для вас місце.

— Отже, Мангарева, — озвався капітан, перебиваючи незадоволене мурмотіння свого помічника. — Скличте команду на корму, містере Конігу.

Матроси втомлено попленталися на корму. В кожному їхньому рухові видно було цілковиту знемогу. Вийшов послухати й кок із камбуза, а до нього прилучився юнга.

Коли капітан Девенпорт з’ясував матросам становище і оголосив свій намір пливти до Мангареви, знявся невдоволений гомін. Серед загального галасу чути було невиразні вигуки обурення, ба навіть прокльони. На хвильку вирізнився верескливий голос матроса-кокні, затлумлюючи інших:

— Аякже! П’ятнадцять день ми смажилися в цьому пеклі, а тепера він хоче, щоб ми знову пливли в море!

Капітан не міг їх утихомирити. Тільки присутність Маккоя, здавалося, вплинула на них, і вони потроху заспокоїлись, прокльони та нарікання вщухли. Весь натовп мовчки, сумно поглядав на зелені круті береги Піткерну, лише дехто тривожно вдивлявся в капітана.

Маккой лагідним, як подих леготу, голосом промовив:

— Капітане, мені вчулося, ніби хтось із натовпу сказав, що вони голодні.

— Авжеж! Ми також голодні,— одказав капітан, — за сьогодні та вчора я з’їв одного сухаря і шматочок лососини. Ми розділили між собою живність. Ми, бачите, довідавшись про пожежу, відразу позабивали всі двері до трюму, щоб огонь погас. А потім уже похопилися, що в коморі мало залишилося харчів. Та було запізно. Ми не ризикнули зайти до трюму. Вони голодні! Я теж за них не ситіший.

Він знову почав умовляти матросів, і знову почулися нарікання та прокльони, обличчя їхні скривилися, опановані тваринним жахом. До капітана підійшли другий і третій помічники й стали позад нього. Обличчя їхні були байдужі, без жодного виразу; здавалося, що цей заколот серед матросів наганяв їм просто нудьгу. Капітан Девенпорт запитливо скинув оком на першого помічника. Той тільки плечима знизав — нічого, мовляв, не вдієш!

— Ви самі бачите, — сказав капітан Маккоєві,— що ніяким побитом не змусити матросів, щоб вони полишили цю збавенну землю і знову подалися в море на охопленому пожежею судні. Понад два тижні перебули вони в плавучій домовині. Вони знемоглися, зголодніли, одне слово, досить набралися лиха на цій шхуні. Отже, ми прямуватимемо до Піткерну!