У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Я повернувся до готелю, бо мене чекав обід у Рівбелі з Робером, а потім бабуся вимагала, щоб у такі дні я перед від'їздом робив «мертву» годину, згодом місцевий лікар порадив мені влаштовувати такий відпочинок щовечора.

Але до готелю не треба було проходити через хол, себто з боку, протилежного надбережжю. Роблячи поступку, подібну до комбрейської, в суботу, коли ми снідали на годину раніше, у бальбецькому готелі накривали на вечерю, коли здавалося, що це ще полудник, такий по-літньому довгий був світловий день. Високі вікна упорівень з набережжям не причинялися. Один крок через тонку дерев'яну раму, — і я вже у їдальні, а з їдальні — просто до ліфта.

Минаючи бюро, я всміхався директорові і без тіні несмаку бачив усмішку і на його обличчі, яке відтоді, як я прибув до Бальбека, моє втаємничення нашпиговувало і видозмінювало, ніби то був препарат природознавчої історії. Його риси, стаючи буденними, наливалися сенсом неглибоким, але зрозумілим, як розбірливе письмо, і вже аж ніяк не скидалися на літерні, страшні для очей закарлюки, що з них складалося його лице, яким воно уявлялося мені першого дня, коли я узрів перед собою чолов'ягу, нині вже забутого або, якщо мені давалося воскресити його в пам'яті, невпізнанного, зовсім не схожого на цю жалюгідну, ввічливу людину, не більш як карикатурою якої він був, карикатурою огидною і вульгарною. Не відчуваючи ні побоювання, ні туги, як у день приїзду, я подзвонив ліфтерові, і ліфтер уже не мовчав, поки ми з ним піднімалися в ліфті, наче всередині огруддя, що пересувалося вздовж хребта, а все приказував: