Засліплення

— Та я ж вам кажу, божевільний — оцей, вона нормальна, повірте мені, я на божевільних знаюся! Я санітар!

Службовцям не залишається нічого кращого, як міцно тримати карлика. Але його ніхто не слухає, на нього ніхто не дивиться. Бо всі погляди спрямовані на рудого. Той спокійно дав себе схопити й тримати, він нікого не вбивав, навіть ні на кого не гаркнув. Та тільки-но спробували відірвати його від Кіна, як у цій мертвій тиші зривається страшна буря. Професора він не віддасть, він щосили чіпляється за нього, правицею відкидає від себе людей і, думаючи про свою ніжно кохану дочку, осипає Кіна пестливими словами:

— Пане професор! Ви в мене один-однісінький товариш! Не кидайте мене! Я стромлю голову в зашморг! Я не винен! Єдиний мій друже! Я з поліції! Не гнівайтесь! Кращої людини, ніж я, немає!

Його любов така гучноголоса, що кожне вгадує в Кінові грабіжника. Невдовзі всі вже розуміють, що йдеться про глум, і захоплюються власною тямущістю. Кожне пишається собою, кожне бачить, яку справедливу помсту рудий має намір власноруч здійснити над злочинцем. Він схопив того за руку, він притискає його до серця й заслужено картає. Такий силач хоче помститися сам, такому поліція не потрібна. Щоправда, його намагаються приборкати, але й самі приборкувачі від нього в захваті, від цього героя, який усьому дає раду сам, вони вчинили б достоту так, вони так і вчиняють, вони — це він, вони не помічають навіть дошкульних штовханів, якими частують одне одного.

Портьє вирішує, що тепер його власній гідності тут уже нічого не загрожує. Він відмовляється від жінки, яка збожеволіла зі страху, й тепер кладе свою м’ясисту, але сувору долоню на плече розгніваного чоловіка. Не дуже голосно, але й не дуже тихо він повідомляє, що ось уже двадцять шість років жоден ліфт не залишається без його нагляду, двадцять шість років він дбає тут про порядок, і таких випадків у нього ще не траплялося, він особисто дає за це поруку. Його слова тонуть у загальному гаморі. Позаяк рудий не помічає портьє, цей довірливо нахиляється йому до вуха й каже, що дуже добре все розуміє. У нього й самого, мовляв, уже двадцять шість років троє дітей. Від страшного стусана він знов опиняється ближче до Терези. Каскетка падає з нього на підлогу. Він бачить, що треба щось робити, і йде викликати поліцію. Досі таке нікому й на думку не спадало. Безпосередні учасники самі вважають себе поліцією, а ті, котрі стоять збоку, сподіваються ще мати таку нагоду. Двоє беруться віднести обидва пакунки з книжками в безпечне місце. Вони користуються шляхом, що його прокладає собі портьє, і навсібіч вигукують: