Іншалла, Мадонно, іншалла

Але батько знав, що переді мною не сміє нічого сказати, коли пройшла чутка, що Вейсіл цілісінькі ночі просиджує в тій самій корчмі під Бистріком. Тільки не було вже поляків, що грали в карти на життя й стрибали сторчака у мілку річку, зійшлися натомість гравці на великі гроші й золото. Так Вейсіл-беґ пропив і програв усе, що йому з беґівського спадку дісталося, а титулом він міг хіба прикраситись, як причинна Мара пістрявим капелюхом. Мій батько на це тільки кивав головою й мовчав, а я думав: не дай Боже тобі заговорити!

Вона народила Вейсілу чотирьох дітей, першого — поки він іще був багатий, останнього — коли вони вже й на хліб не мали. Тільки на ракію. Вона почала працювати по чужих будинках, була хатньою робітницею в якогось німака і мусила ходити в їхньому вбранні, в якім ноги видно аж до колін. І з усього її заробітку половина йшла на дітей, а половина йому на ракію.

Отак, мій Енвере, я й повернувся знову до Стєпо і до пісні, яку він мені співав. «Дівчина із Сонця глузувала: Сонце гаряче, я від тебе ліпша і від твого Місяця ясного. Пожалілося Сонце Богу: дозволь, Боже, їй спекти обличчя? Облиш, Сонце, пошлю їй кару гіршу: малих дітей і мужа-пияка!»

І все точнісінько як у тій пісні, ось тільки мене в ній нема. Якесь велике зло я вчинив, більше від того, що тебе, мій Енвере, убив, а по тому милостивий Бог тебе врятував, більше від того, що спився був, більше й від того, що рідній жінці, яка щовечора мені каже: «Чоловіче мій!» — відповідаю: «Усі ми Божі!» — а сам знаю, що їй на ціле життя вистачило б, якби я лише раз сказав те, що прагне почути кожна жінка. Але як я до Субхи казатиму: «Жінко моя!» — коли немає ні дня, ні години, ні хвилини, щоб я не казав цього тій, яка у мене в серці. Зазирну всередину й кажу: «Душе моя, душе душі моєї!». Імені її не промовляю, бо немає в світі імені, що її прикликало б.

Якесь велике зло вчинив я, Енвере. Чиню його й зараз, коли лишається п’ять хвилин, перш ніж я підведуся і сторчголов стрибну в цей день, як стрибав сторчголов із Єковаца. Якби вона прийшла і сказала: «Захіре, візьми мене, мене більше не відштовхує, що пахнеш смертю, тільки забери мене», — я покинув би жінку й двох своїх дітей, а з нею і її чотирма пішов би на край світу. Якби лиш вона прийшла і сказала так.

Я увійду в ґасульхану, а там пануватиме її запах. Інших я не відчуваю, але цей відчую, знаю напевне. І не питатиму, хто її обмивав, хто її голе тіло водою голубив, як мені не довелося голубити руками. Розіллюся, як та вода, мій Енвере, навіть до полудня не дотриваю.