Гаррі Поттер і орден Фенікса
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Серия: Гарри Поттер #5
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- Переводчик: Виктор Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і орден Фенікса». Краткое содержание книги:
— О-о,моє вітаннєчко! — усміхнувся Геґрід, побачивши нарешті, хто саме кахикає.
— Ви отримали записку, вислану вам уранці? — запитана Амбридж так само голосно й повільно, як вона розмовляла з ним і раніше, наче зверталася до якогось не дуже кмітливого іноземця. — 3 повідомленням, що я буду інспектувати ваш урок?
— Аякже, — радісно підтвердив Геґрід. — Тішуся, що ви знайшли нас отут! Як ви самі видите... чи, може... ви ж їх вадите? Ми ниньки вивчаємо тестралів...
— Даруйте? — голосно перепитала професорка Амбридж, приклавши руку до вуха й насупившись. — Що ви сказали? Геґрід трохи розгубився.
— Е-е... тестралів! — гукнув він. — Великих... е-е... крилатих коней, ви ж маєте знати!
Він замахав, наче крильми, своїми величезними руками. Професорка Амбридж здивовано підняла брови й забурмотіла, записуючи в нотатник: — Мусить... вдаватися... до... примітивної... жестикуляції.
— Ну... файно... — сказав Геґрід і дещо розгублено повернувся до учнів, — е-е... то що я там казав?
— Схоже, що...в нього... дуже... погана... короткочасна... пам'ять,— бурмотіла Амбридж досить голосно, щоб усі її чули. Драко Мелфой мав такий вигляд, ніби вже настали різдвяні канікули. А ось Герміона вся почервоніла від ледве стримуваної люті.
— Ага, отож бо, — пригадав Геґрід, тоді стурбовано глянув на нотатник Амбридж, але героїчно повів далі: — То я си хтів вам розповісти, де ми взяли той табун. Отож ми почали з самця і п'яти самиць... Оцей, — він погладив коня, що прийшов найперший, — його ім'я Тенебрус, він мій улюбленець, перший, шо си народив у цьому лісі...
— Чи вам відомо, — перебила його Амбридж, — що за класифікацією Міністерства магії тестрали належать до небезпечних істот?
Серце Гаррі каменем упало в грудях, але Геґрід лише реготнув.
— Тестрали цілком безпечні! Ну, можуть трохи вкусити, якщо ви їх сильно рознервуєте...
— Виявляє... ознаки... задоволення... коли... йдеться... про... насильство, — забурмотіла Амбридж, знову шкрябаючи в записнику.
— Нє... чекайте! — стривожився Геґрід. — Та ж вас і пес укусить, якщо ви його почнете цькувати... а тестрали мають погану репутацію лишень через ті балачки про смерть... люди си гадали, що вони їм провіщают лихо. Просто ніц не розуміли, та й усьо!
Амбридж нічого не відповіла. Зробила останній запис, тоді глянула на Геґріда і знову дуже голосно й повільно проказала: — Прошу продовжувати урок. Я пройдуся, — вона вдала, що ходить (Мелфой і Пенсі Паркінсон мало не луснули зі стримуваного реготу), — ...між учнями, — показала на окремих школярів, — і задам їм запитання. — Показала на рот, ніби щось говорить.
Геґрід дивився на неї і ніяк не міг збагнути, чого це вона поводиться так, ніби він не розуміє нормальної мови. У Герміони від люті аж сльози на очах виступили.
— Меґера, гидка меґера! — шепотіла вона, коли Амбридж рушила до Пенсі Паркінсон.
— Е-е... файно, — пробелькотів Геґрід, намагаючись зосередитися на уроці, — отже... тестрали. Так. Ну, з ними си пов'язано купу файних речей...
— Чи все ви розумієте, — дзвінко запитала професорка Амбридж у Пенсі Паркінсон, — коли говорить професор Геґрід?
У Пенсі, як і в Герміони, теж виступили сльози на очах, але від сміху. Відповідь її була нерозбірлива, бо вона мусила тамувати хихотіння.
— Ні... бо... ну... він так говорить, ніби постійно рохкає...
Амбридж записала це в нотатник. Геґрід почервонів вільними від синців ділянками обличчя, але зробив вигляд, ніби не почув відповіді Пенсі.
— Е-е... так... файні речі про тестралів. Коли їх приборкати, як оцих, то ви вже ніколи й ніде не загубитеся. У них дивовижне чуття напрямку. Просто кажете їм, куди би ви хтіли, і...
— Якщо вони, тіла, тебе зрозуміють, — голосно прокоментував Мелфой, і Пенсі Паркінсон знову почала труситися від реготу. Професорка Амбридж поблажливо всміхнулася, а тоді звернулася до Невіла.
— Ти бачиш тестралів, Лонґботоме? — запитала вона. Невіл кивнув головою.
— А чию смерть ти бачив? — байдуже поцікавилася вона.
— Мого... мого дідуся, — затинаючись, відповів Невіл.
— І що ти про них думаєш? — показала вона своєю короткопалою рукою на коней, які вже обгризли коров'ячу тушу аж до кісток.
— Е-е... — нервово відповів Невіл, зиркнувши на Геґріда. — Ну... вони... е-е... нормальні...
— Учні... занадто... залякані... щоб... визнати... свій... страх, — забурмотіла Амбридж, роблячи черговий запис.